Не молилася за мене,
Поклони не
Моя мати; а так
Мене повивала,
Співаючи:
Нехай
Та здорове
І виріс я, хвалить бога,
Та не виліз в люде.
Лучче було б не
Або утопити,
Як мав би я у
Господа гнівити.
А я так мало,
Благав у бога.
Тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку? щоб з
Удвох дивитися з
На Дніпр широкий, на яри,
Та на лани золотополі,
Та на високії могили;
Дивитись, думати, гадать:
Коли-то їх понасипали?
Кого там люде поховали?
І вдвох тихенько
Ту думу сумную, днедавну,
Про лицаря того гетьмана,
Що на огні ляхи спекли.
А потім би з гори зійшли;
Понад Дніпром у темнім
Гуляли б, поки не смеркає,
Поки мир божий не засне,
Поки з вечерньою
Не зійде місяць над горою,
Туман на лан не прожене.
Ми б подивились,
І, розмовляючи, пішли
Вечеряти в свою хатину.
Даєш ти, господи єдиний,
Сади панам в твоїм раю,
Даєш високії палати.
Пани ж неситії,
На рай твій, господи,
І нам дивитись не
З убогої малої хати.
Я тілько хаточку в тім
Благав, і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій
Перша половина 1850,
Оренбург]
