Не молилася за мене

Не молилася за мене,

Поклони не

Моя мати; а так

Мене повивала,

Співаючи:

Нехай

Та здорове

І виріс я, хвалить бога,

Та не виліз в люде.

Лучче було б не

Або утопити,

Як мав би я у

Господа гнівити.

А я так мало,

Благав у бога.

Тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку? щоб з

Удвох дивитися з

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;

Дивитись, думати, гадать:

Коли-то їх понасипали?

Кого там люде поховали?

І вдвох тихенько

Ту думу сумную, днедавну,

Про лицаря того гетьмана,

Що на огні ляхи спекли.

А потім би з гори зійшли;

Понад Дніпром у темнім

Гуляли б, поки не смеркає,

Поки мир божий не засне,

Поки з вечерньою

Не зійде місяць над горою,

Туман на лан не прожене.

Ми б подивились,

І, розмовляючи, пішли

Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, господи єдиний,

Сади панам в твоїм раю,

Даєш високії палати.

Пани ж неситії,

На рай твій, господи,

І нам дивитись не

З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім

Благав, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій

Перша половина 1850,

Оренбург]