Старенька сестро Аполлона,
Якби ви часом хоч на
Придибали-таки до
Та, як бувало во дні они,
Возвисили б свій божий
До оди пишно-чепурної,
Та й заходилися б
Царів абощо воспівать.
Бо як по правді вам сказать,
То дуже вже й мені
Обридли тії мужики,
Та паничі, та покритки.
Хотілося б зогнать
На коронованих главах,
На тих помазаниках
Так що ж, не втну, а як
Та як покажеш, як тих
Скубуть і патрають, то, може,
І ми б подержали в
Святопомазану чуприну.
Покиньте ж свій святий Парнас,
Придибайте хоч на
Та хоч старенький божий
Возвисьте, дядино.
Та ладом,
Та добрим складом хоть на час,
Хоть на годиночку у
Ту вінценосную
Покажем спереду і
Незрячим людям.
В добрий
Заходимось, моя порадо.
IНе видно нікого в Ієрусалимі,
Врата на запорі, неначе
В Давидовім граді, господом хранимім,
Засіла на стогнах.
Ні, чуми нема;
А гірша лихая та люта
Покрила Ізраїль: царева война!
Цареві князі, і всі сили,
І отроки, і весь народ,
Замкнувши в городі ківот,
У поле вийшли, худосилі,
У полі бились,
Маленьких діточок своїх.
А в городі младії
В своїх світлицях, чорноброві,
Запершись, плачуть, на
Дітей взираючи.
Пророка,
Свого неситого царя,
Кленуть Давида сподаря.
А він собі, узявшись в боки,
По кровлі кедрових
В червленій ризі походжає,
Та мов котюга
На сало, на зелений
Сусіди Гурія.
А в саді,
В своїм веселім вертограді,
Вірсавія купалася,
Мов у раї Єва,
Подружіе Гурієво,
Рабиня царева.
Купалася собі з богом,
Лоно біле мила,
І царя свого
У дурні пошила.
Надворі вже смеркло, і, тьмою повитий,
Дрімає, сумує Ієрусалим.
В кедрових палатах, мов несамовитий,
Давид походжає і, о цар неситий,
Сам собі говорить:
Я… Ми повелим!
Я цар над божіїм народом!
І сам я бог в моїй землі!
Я все!..» А трохи
Раби вечерю
І кінву доброго
І цар сказав, щоб на
Раби — рабиню привели,
Таки Вірсавію.
Нівроку,
До божого
Сама Вірсавія прийшла,
І повечеряла, й
З пророком випила, й
Спочити трохи по
З своїм царем.
І Гурій спав.
Йому, сердешному, й не снилось,
Що дома нищечком робилось,
Що з дому цар його
Не золото, не серебро,
А луччеє його добро,
Його Вірсавію,— украв.
А щоб не знав він тії шкоди,
То цар убив його, та й годі.
А потім цар перед
Заплакав трохи,
Псалмом старого
І, знов веселий, знову п’яний,
Коло рабині заходивсь.
IIДавид, святий пророк і цар,
Не дуже був благочестивий.
Була дочка в його
І син Амон.
І се не диво.
Бувають діти і в святих,
Та не такі, як у простих,
А ось які.
Амон щасливий,
Вродливий первенець його!
Лежить, нездужає чогось.
Давид стенає та ридає,
Багряну ризу
І сипле попіл на
Без тебе я не
І дня єдиного, мій сину,
Моя найкращая дитино!
Без тебе сонця не узрю,
Без тебе я умру!
І йде, ридаючи, до сина.
Аж тюпає, немов біжить.
А той, бугай собі здоровий,
У храмині своїй
Лежить, аж стогне, та лежить,
Кепкує з дурня.
Аж голосить,
Аж плаче, бідний, батька просить,
Щоб та Фамар сестра
Драгий мій отче і мій царю!
Вели сестрі моїй Фамарі,
Щоб коржика мені
Та щоб сама і принесла,
То я, вкусив його,
З одра недуги».
Фамар спекла і
Опріснок братові.
За
Амон бере її,
У темну храмину,
Сестру на ліжко.
Ламле руки,
Сестра ридає.
І, рвучись,
Кричить до брата:
Схаменись,
Амоне, брате мій лукавий!
Єдиний брате мій!
Я!
Я!
Сестра єдиная твоя!
Де дінусь я, де діну славу,
І гріх, і стид?
Тебе
І бог, і люде
Не помогло-таки нічого.
Отак царевичі живуть,
Пустуючи на світі.
Дивітесь, людські діти.
IIІ поживе Давид на
Не малі літа.
Одрях старий, і
Многими ризами його,
А все-таки не
Котюгу блудного свого.
От отроки й
Натуру вовчу добре знали),
То, щоб нагріть його, взяли,
Царевен паче красотою,
Дівчат старому навели.
Да гріють кров’ю
Свого царя.
І розійшлись,
Замкнувши двері за собою.
Облизавсь старий котюга,
І розпустив слини,
І пазурі
До Самантянини,
Бо була собі на
Найкраща меж ними,
Меж дівчатами; мов крин
Сельний при долині
Меж цвітами.
Отож
І гріла
Царя свого, а
Грались меж
Голісінькі.
Як там
Гріла, я не знаю,
Знаю тілько, що цар грівся,
І… і не познаю .
IVПо двору тихо
Старий веселий Рогволод.
Дружина, отроки,
Кругом його во златі сяють.
У князя свято:
Із Литви
За рушниками до Рогніди.
Перед богами Лель і
Огонь Рогніда розвела;
Драгим єлеєм
І сипала в огнище ладан.
Мов ті валькірії, круг
Танцюють, граються
І
Гой, гоя, гоя!
Новії
Нумо лиш квітчати,
Гостей сподіватись».
За Полоцьком, неначе хмара,
Чорніє курява.
І отроки, й старі
Із Литви князя зустрічать.
Сама Рогніда з
Пішла з дівчатами, з народом.
Не із Литви йде князь сподіваний,
Ще не знаємий, давно жаданий;
А із Києва
Іде веприщем за
Володимир князь со киянами.
Прийшли, і город
Кругом, і город запалили.
Владимир князь перед
Убив старого Рогволода,
Потя народ, княжну поя,
Отиде в волості своя,
Отиде з шумом.
І растлі ю,
Тую Рогніду молодую.
І прожене ю, і
Блукає по світу одна,
Нічого з ворогом не вдіє.
Так отакії-то
Оті царі.
VБодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських.
Морока з ними, щоб ви знали,
Мов дурень, ходиш кругом їх,
Не знаєш, на яку й ступити.
Так що ж мені тепер
З цими поганцями?
Скажи,
Найкраща сестро Аполлона,
Навчи, голубко,
Полазить трохи коло трона;
Намистечко, як зароблю,
Тобі к великодню куплю.
Пострижемося ж у
Та ревносно в новій
Заходимось царів любить.
Шкода і оливо тупить.
Бо де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
Нащо ж себе таки дурить?
Ходімо в селища, там люде,
А там, де люде, добре буде,
Там будем жить, людей любить,
Святого господа
Друга половина 1848,
Косарал]
