Одного весняного дня

Віщове дерево гуде дрімотно зранку,розхильчасті гілки щось креслять нечітке,і пада тінь від них на стіл, на чаю склянку,де солодко тремтять березові листки.

Та це ж сьогодні день ясних світлонародин:по білому біжать червоні птиці дня,і хмара, що зійшла невмічено зі сходу,пливе собі, й ніхто її не доганя.

І синя тінь лежить від будяка сухого,що імені позбувсь і всіх сухих голіві вже не пам’ята нікого і нічого —стоїть собі один серед ясних снігів.

Довкола ні душі, проте чомусь так тісно:ні глянути убік, ні пальцем ворухнуть,а мимо скроней вдень йдуть промені ускісні,і чути, як вони покликують весну.

І раптом з-поза пліч явився запах сіна:терпкава духота і призелень густа,зелена течія пінує по коліна,і радість нареклась беззвучно на

Спрозорено — з глибин, з минувшин нерозтаннихприйшло і пропливло, розвіялось умитьневисловлене щось, що з іменем незнанимспоріднене навік і радістю

Кошуленька тонка, та ще тонкіші крилаз березових листків — березовий

Ні відтворить те все, ні спам’ятать —

Такий сьогодні день… такий прикметний світ…***