У хмарах бозу, що висить, як грона,
Над позолотою старих церков,
Є затишок один – зелений
Для крові, що палає, мов корона.
Ти там була, знадлива й безборонна,
І голову свою з важких
Я увільнив і в серці
Безумство беркута й злобу дракона.
До тебе підійшов я без крила;
Що ж ти, знімівши в показній покорі,
В мені шукала – змія чи орла?!
Чому, пізнавши в збайдужілім
Душі моєї пристрасті суворі,
Мене безумно й люто обняла?!***
