1.
Сама вдовиця жала й молотила,
І для дітей сама коржі пекла.
Аж ось із запічка нечиста
До неї тихий голос подала.
Княгине руська!
Де твої палаци?
Де горді вої?
Де щити й мечі?..
Немов мужичка, загрубіла в
Ні шовку на тобі, ані парчі.
Твої вітрила в морі сновигали
Співало полотно, немов крило.
Тобі корились Новгород і Галич,
А про Москву і чутки не було.
Двосічного меча душа
Понад Босфором розтинала вись.
Хіба ж не ти — німецька
Була колись?
Євпраксіє,
Вдовиця тоскно оглядає хату.
В печі танцює вогник на лозі.
Упавши на смушину волохату,
Сплять
Селяни чи князі?
Наснилось
Пресвята Маріє!
Мерщій нечисту силу віджени.
А сон отой вдовине серце гріє
Ворушить душу, наче звук струни.
Запахне цвітом яблуневе віття
Тоді, гай–гай, вдовиці не до сну:
Мов сніг, розтане враз тисячоліття
І стольний Київ упізна княжну.
Обличчя біло–матове — мов крейда,
Підсвічена багрянцем із–за хмар.
Євпраксія (на троні —
Від долі мала не один удар.
Набачилась, як видно, досить лиха
В Європі також вистачає
Вона стоїть — наморена старчиха,
Яка півсвіту пішки перейшла.
Вклонилась низько.
А росинка
Іскриться на високому
Навіщо трон, коли нема кохання?
Ані Дніпра, ні рідної землі.
Не бийте, люди, в золоті литаври
Хай челядь пишні страви прибере.
Вона смиренно проситься до Лаври
Євпраксія черницею помре.
І часом на могилі душі
Спитають, закопиливши губу:— Німецька королева
І в черниці?!.
За що їй Бог послав таку судьбу?2.
Чому це сниться у селянській хаті
Того я пояснити не берусь:
І королівські трапези багаті,
І втеча до Славутича.
На
А може, й справді ти, мужичка сіра,
Була княжною в іншому житті?
Давно вже бачить материнська
На хлопчиках кольчуги золоті.
Вдовиця молиться — і
Молитву обертає до вогню.
Так пращури молилися у полі,
Коліна прихиливши на стерню.
Та якось в передзим’ї серед ночі
У пору непривітну, дощову
Із глибини вогню холодні
Лукаво подивились на вдову.
Вона аж скрикнула.
А очі
Їй наказали сісти у куток.
Твою молитву я почув, небого.
Гаразд, подбаю про твоїх діток.
Я Богові
Ні, княгине!
Раз на вогонь молилась, то мені.
Повір, твоя молитва не загине.
А те, що ти пізнала уві сні,
Є суща правда.
У ментальнім
Держава — це Особа.
І
Теж здатна втрапити в смертельні сіті,
Неначе нерозсудлива жона.
Ти — Русь.
Пізніша назва — Україна.
Терпи, голубко,
Вічна Удова!
Хоч залишилася тобі руїна,
Та є у дітях іскорка жива.
Віддай хлоп’ят до мене у науку
Я їх пошлю в Варшаву чи Москву.
Вони, набивши на чужому руку,
Тобі державність привезуть нову.
Одну умову ставлю: хай
Ту мову, до якої кожен звик.
Сини по-панськи розмовляти будуть.
Адже ж відомо:
Пан — це не мужик.3.
Війнуло снігом з лугової стежки
Вітри північні зиму принесли.
Погасло полум’я.
Лиш
Іще світилися із–під золи.
Сховалися чи, може, теж
В якомусь потойбічному
Ті очі, що із полум’я зоріли,
Пекельною звабливістю страшні.
Княгиня знала: всюди з
Як те засвідчують джерела
Єдина мова в короля й
Але не так у Київській Русі.
Ні, не в Європі, а у себе
Вона побачила це згубне зло:
Є мова–панія і є
Чому ж одвіку так у нас було?
Вкраїнська мова — це ота, що
Валами захистили від степів.
Але ж церковні й княжі
Не зберегли народу гордий спів.
Виснажує державу, наче нужа,
Між князем і народом ця межа.
Свої князі чи зайди — це байдуже;
Якби ж то мова не була чужа?
Від визиску, грабунку та
У тебе, земле, захисту нема.
Ти розмовляєш лиш сама з собою,
Але ж для людства ти
Задумливо стояла над синами:
Ще кілька літ — і вже не дітлахи.
Вона жила уже не тільки снами
В уяві їхні міряла шляхи.
Селяни чи князі?..
Та годі, жінко:
Ти ж добре знаєш, що не в тому суть.
Ці голоски, що вже лунають дзвінко,
Які слова між люди понесуть?
Можливо, справді українську мову,
Джерел якої ще ніхто не зна,
Вони на вітер кинуть, як полову,
І в рідну хату прийде чужина?
І справу наших предків, справу
Зганьблять серед хмільного туману?..
О Господи!
Скарай мене, гріховну,
Якщо те лихо я не відверну!
А той, хто жив не Божим заповітом,
Хто власні крила темряві віддав,
Зробившись хмаркою, летів над
І українську землю оглядав.
Річки широкі і поля родючі.
Дай тільки людям волю — і
Родити змусять навіть вирви й кручі,
Не тільки ці чорноземні лани.
Таких багатств іще не знало людство:
Уродить скрізь, де землю зрушить плуг,
Не сухозлоть, не пишне словоблудство,
А вільний хліб.
І в людях — вільний дух.
Особа, визріваючи в громаді,
Здобуде шану і могутність
Ото вже й буде край захланній владі,
Що не від Бога, а від темних сил.
О ні!!
Для мови вашого
Хай стане домом не палац, а
Щоб ви на кожнім кроці
Неповновартість хлопів і хохлів.
Хай мозок ваш, немов дірявий ятір,
Вам ловить лиш облуду і ману.
Нехай сини вшановують не матір,
А добру хіть несуть на чужину.
Тоді пітьма, що висне понад краєм,
Зупинить плин духовної ріки
Народ, який колись мене скарає,
Сам в летаргії спатиме
Отак впокоївши підступну душу,
Марудний в розрахунках, мов глитай,
Володар темряви зійшов на
І сів на
Де саме — не питай.5.
Улітку під вербою біля
Як добре, що скінчилася
Княгиня почала дітей навчати.
Авжеж!
Вона їх вчитиме сама.
Вітрець з лугів приносить запах сіна,
За вербами хвилюється Дніпро,
Тепер напишем, діти:
Україна”.
Але вони виводять:
Так само завтра і позавтра буде.
Лише найменший із синів — Петрусь,
Хреста поклавши на чоло і груди,
Побожно вивів:
Русь”.
Хоч як не билася матуся
Не шкодувала вечорів і днів),
А рідна мова їм була не рідна
Неначе хто зачаклував синів.
Коли ж не сподівалась поторочі,
В березовому полум’ї
Вона побачила ті ж самі очі,
Для котрих піч
Однаково, що дім.
Пробач за ці нагадування часті
У тебе денця в пам’яті нема.
Якщо ти справді зичиш дітям
Облиш навчать мужицького
Княгиню аж затіпало від гніву.
З водою горщика жбурнувши в піч,
Вона побігла па вологу ниву
О Боже Сонячний!
Тобі навстріч.
Молилася і землю цілувала,
І плакала у вишитий рукав.
А в голові думок лиха
І важко так,
Мов світ на груди впав.
Дітей будила також на молитву.
Змарніла й висохла від сліз скупих.
І ніби виграла з нечистим битву
Він зрештою від неї відступив.
Радіє серце матері, бо
Любили щиро материнський дім;
Навчились рідним словом володіти
Яке багатство відкривалось їм!
Вони вже знали: мова в них не
Від інших —ніби глибочінь ріки.
На ній утнеш і проповідь, і вірша,
І філософську працю
На віки.
Вони вже розуміли, що без
Ні власної державності,
Тієї пісні, що співають
Серед степів широких по війні.
О так!
Усі слов’яни — наші браття.
Та у братів дорослих — все своє:
Сім’я і хата,
І сонце, що на шибці виграє.
Коли ж сильніший входить на
Слабкішого і чинить там розбій
Аж вітер з подушок ганяє пір’я!
Тоді який він брат?
Він ворог
Княгині вже привидилось: на схилі,
Де Володимир підійма хреста,
Її сини, що нині вже при силі,
Із материнським словом на
Звертаються до рідного народу.
А на Софії вдарив перший дзвін:
Він проголошує святу свободу
Про Віче Рівних сповіщає він.6.
Диявол зброю проти нас
І крадькома вигострює щодня.
Була вечеря в горщику — й немає:
Її перевернуло бісеня.
Лише в печі від каші
Крупинки не лишилося на
Та язики, яких не
Раніш,
Тепер лизались у вогні.
Можливо, що комусь від того смішки.
Та діти помічали з кожним днем:
Як довго в піч дивитися, то
І хвіст рудий побачиш над вогнем.
Немила стала материнська хата
Шкребеться у хлоп’ячі душі страх:
Вискакують із печі бісенята,
Регочуться й танцюють по кутках.
І не лише вечері не зварити,
Не тільки жасько глянути в кутки
Уже, дивись, города перерито,
Уже й корову доять відьмаки.
У комірчині порожньо і голо
Ще до Різдва кінчилося зерно.
І закрадається у хату голод,
Якого тут не бачили давно.
Якийсь панок приїхав Із Варшави.
А інший
З Петербурга чи Москви.
Бажаєш для синів багатства й слави
Нагоду цю не випускай, лови.
Поїхали сини — обидва старші.
Бо кожен досить голоду терпів.
Для них тепер мундири, плаци,
Замінять ласку батьківських степів.
Щасти Їм, доле, у чужому царстві
Даруй чини. дворянство,
А менший з матір’ю на господарстві
Хай засіває ниву щовесни.
У старших не залишиться і
Про хату, в котрій житиме Петро.
Тож мова предків лиш йому у
Дістанеться
Його святе добро.
Нехай вона не вибилась поки
У люди, ніби вбога удова;
Нехай у світі є і кращі, й
Від неї мови
Та вона жива!
Вона жива — і це найбільше диво:
О як її лиха рука стриже!
Жива, мов іскра та, яку
Під кременем до часу береже.7.
До кого слово праотців перейде
Те слово, котре вигострив Тарас?
Євпраксія (на троні
Іще в селянку втілиться не раз.
Чи на Полтавщині, чи на Волині
Вона не знайде спокою ніде:
Диявол вкаже шлях її дитині,
Синів у яничари поведе.
Добра і правди — невелика жменька.
А лиха — мов озера уповні.
Чужинець так не поглумиться з неньки,
Як рідний син, що зріс на чужині.
Він шле на безоружних зброю грізну
Йому сумління душу не гризе.
А брата кинувши у кліть залізну,
Вмирати в ліс мордовський відвезе.
Бо тлумачем нових законів,
В модернім одязі, відома
Лишається отой старий диявол,
Що обезкровив Запорозьку Січ.
Він мешкає в найкращому готелі,
У нього вибір прізвищ та імен.
Свого хвоста ховає у портфелі
Тож зовні не диявол, а джентльмен.
Де збори — він уже прокравсь до зали,
Тихенько до президії
Та ми з Петром його давно впізнали
Тому й потрапили в мордовський ліс.
А на світанку, як велося
Ще в дні Бояна,
Ігореві дні),
Євпраксія чи, може,
Роняє сльози на міській стіні.
Щоправда, від стіни уже ні сліду,
Зате сльоза та ж сама, що й була.
А чи здорова,
Петре, чи
Твоя матуся в цю обитель зла?
Минуло, певне, київській
Чи тисячу, чи, може, й більше літ.
Та й досі в неї очі сині–сині,
А в золотій косі вишневий цвіт.
О нене!
Ти приймаєш люті муки,
За всіх дітей та за усіх жінок.
І світ до тебе простягає руки,
Щоб зодягнути зоряний вінок.
Хоч ти ще й досі мешкаєш у
Між тихих верб і яблуневих крон,
Не в Києві, княгине, не в Парижі
В самому Сонці є для тебе трон.
Ти не помреш у випарах
Отам, де грати і залізна
Босоніж пройдеш по дротах
І станеш світлом для тисячоліть.4-13.11.79,
Мордовія
