Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.
Пишалася синами мати,
Синами вольними… Росли,
Росли сини і
Старії скорбнії
Аж поки іменем
Прийшли ксьондзи і
Наш тихий рай.
І
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем
Замордували, розп’яли.
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава.
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою
Додолу пада.
Кат лютує,
А ксьондз скаженим
Кричить: “Te deum!
Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи,
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку
І серце чистеє подай!
І знову іменем
Ми оновим наш тихий
Після 22 червня 1847,
Орська кріпость — 1850,
Оренбург]
