І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому
Здається – кращого
Нічого в бога, як
Та наша славная
Аж бачу, там тілько добро,
Де нас нема.
В лиху
Якось недавно
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє
У те, де мати
Мене малого і
На свічку богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая
Її дитину… Добре, мамо,
Що ти зарані спать лягла,
А то б ти бога
За мій талан.
Аж страх
У тім хорошому селі.
Чорніше чорної
Блукають люди,
Сади зелені,
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину
І діточок своїх ведуть!... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І я, заплакавши,
Поїхав знову на чужину. І не в однім отім селі,
А скрізь на славній
Людей у ярма
Пани лукаві… Гинуть!
Гинуть!
У ярмах лицарські сини,
А препоганії
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатні продають штани…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на
Дивитись, плакать – і мовчать!
А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Меж горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується,
На всю Україну.
А понад ним
Широкії села,
А у селах у
І люде веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не
Сліду панського в Украйні.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Друга половина 1848,
Косарал]
