О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Вночі і ожеледь, і мряка,
І сніг, і холод.
І
Тихесенько кудись
Тоненьку кригу попід мостом.
А я, отож таки
Іду та кашляю йдучи.
Дивлюсь: неначе ті ягнята,
Ідуть задрипані дівчата,
А дід (сердешний
За ними гнеться, шкандибає,
Мов у кошару
Чужу худобу.
Де ж той світ?!
І де та правда?!
Горе!
Горе!
Ненагодованих і
Женуть (последний долг отдать),
Женуть до матері
Дівчаточок, як ту отару.
Чи буде суд!
Чи буде кара!
Царям, царятам на землі?
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце
І осквернену землю спалить.3 ноября [1860,
Петербург]
