Полякам

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

В садах кохалися, цвіли,

Неначе лілії, дівчата.

Пишалася синами мати,

Синами вольними… Росли,

Росли сини і

Старії скорбнії

Аж поки іменем

Прийшли ксьондзи і

Наш тихий рай.

І

Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем

Замордували, розп’яли.

Поникли голови козачі,

Неначе стоптана трава.

Украйна плаче, стогне-плаче!

За головою

Додолу пада.

Кат лютує,

А ксьондз скаженим

Кричить: “Te deum!

Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи,

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку

І серце чистеє подай!

І знову іменем

Ми оновим наш тихий

Після 22 червня 1847,

Орська кріпость — 1850,

Оренбург]