Стали колись
Ляхи підмовляти,
Щоби нашу
З Польщею з’єднати.
А Хмельницький їм
Сядьте, добрі люди!
Послухайте мої байки,
Чи правдива буде?..
Ото був собі господар,
Мав їдного сина,
І любив він його щиро
Сказано,
Любив його, як дитину,
Годив, як паняті;
Але в того
Був і вуж при хаті.
І, бувало, як
За обід сідає,
В тую пору із-під
І вуж
І що дитя йому кине,
Що само упаде,
Вуж полізе позбирає,
Вуж і тому радий!..
Але раз дитя
Із вужем дрочитись,
Дрочилося-дрочилося,
Далі стало битись.
Вуж до піни розізлився,
Укусив дитину;
Аж надходить і
В ту лиху
Як ударив по вужеві,
То хвіст і остався,
А вуж, живий, та безхвостий,
У нору
Нема в хаті вже дитини,
І вужа не стало;
А тим часом господарство,
Як вода, спливало.
В рік ісплила вся маєтність,
Всі його пожитки,
Ба вже й на нім не
Ні рубця, ні нитки.
Іде, бідний, до ворожки;
Світить вона свічі,
Посиділа-погадала,
Каже:
Чоловіче!
Мав-ись,— каже,—
Ти вужа хатнього!
Все багатство, вся маєтность
Все було від нього.
А як ти з ним посварився,
А може, й побився,
То ото ж ти через
Усього
Повертається
До своєї хати,
Прислонився коло
Та й став вужа
Вилізає вуж
Та й став
Ні вже,— каже,— чоловіче,
Разом нам не жити!
Скілько ти на мене глянеш
Зараз пригадаєш,
Що довіку через
Ти сина не маєш!
Скілько я на тебе гляну,
Зараз пригадаю,
Що довіку через
Я хвоста не маю.
Буду тобі, чоловіче,
Все добро робити,
Але разом із
Я не буду
Отак воно, добрі люди!
Польща — то дитина,
Король польський — то господар,
А вуж — Україна!..»
