З циклу
Музейні
Нахилитались під вікномберезові сережки —збіга по стовбуру вапно,і білить до-овгу стежку.
Її не перечорнить тінь,не перекреслять води —над нею стріли золотілетять дощем зі сходу.
І їдуть коні по вікні,по роговиці ока,шаблюки тануть крижані,зливаючись в потоки.
Та помах кліпки все зітреі все переінакшить:береза вийде наперед,мов панцир черепаший, —ввіткнуться стріли дощові,і в крижанім шоломітак стане тісно голові,як в мертвому — живому.
І спис легкий, як волосок,не по руці — шаблюка,кольчуга зшита з копійок,кінь не ірже, а
О стежко, втоптана давно,важка на узвороті,вже світ побілений вапном,вапно в очах і в роті.
І лиш на дотик чути світ:ось меч — метал гарячий,а під шоломом тане лід,і пам’ять змито плачем.***
