Мандрівник

Цвьохкі, розхильчасті, щоденнісюди приходили вітри,де трухнув стовп і птах нужденнийдививсь засмучено згори…як сох мотуз, сіріла стріха,як жовкла кістка на току,як замість шибки чорний віхотьзастряв у горлі

Нудьга невивітрена нипа,чалапа по долівці дух,і раптом дерев’яним скрипомнавпіл розколюється

Злітає птах, стовп пада плазом,мов корок, віхоть виліта,і мандрівнича тінь відразустає висока, як верста.

Всотавши в зір усе подвір’я,штовхнувши двері носаком,він увійшов, як надвечір’я,щоб вийти згодом

Він вдарив об кулак кресаломі викресав з-під нігтів кров,і, мов жарина, чорний палецьнакреслив на стіні:

В».

І раптом нижче проступилислова пливучі на стіні,стікало з літер не чорнило —тоненькі цівки

Твоїм тулянням ще тривати,і прихистку тобі

Обернуться в набутки втрати.

Тінь світлом стане, а

Він подих в крейді відпечатав,ступнув, — курилася зима,і каркнув чорний птах щербато:— Ка-р-р… вороття тобі нема!

В кишені брязкало кресало,і трут за пазухою тлів,вітрами іскру роздувало,і дим дворукий вдаль летів.***