На обрії хмари, мов сходи в безкрає,і очі по них піднялись у зеніт,кого все шукаю, кого видивляю?
І поглядом гострим розколюю лід…— Ой, тату, — уголос боюся покликать,злипаються губи, та й голос
Мандрівка далека, і відстань велика,вві сні обірвалася сонячна
І збившись з керунку, самітньо блукаю,засліплений безліччю білих дзеркал,і сніг, що запікся в долоні на камінь,як в яму жбурляє у небо рука.
І сиплеться скло, і небесні осколкипрорізали щоки, аж кров виступа,в легені з повітрям занозяться голки, —свічада побиті і пустка
І хочу тебе з отих скалок зібрати:ось руки, ось губи, долоня, чоло…та тільки не можу очей розшукати —облізла емаль, залишилося
І раптом з нізвідки з’явилася хата,хоч стіни й зі снігу, шибки — крижані:ось глиняна миска, і ложка щербата,іржавий цвяшок, календар на стіні.
Та пам’ять речей, ой, тату, зрадлива,вона забуває поволі й творця,я тільки вже й бачу, що тінь полохливу,вона мов сидить на краєчку
А речі ізсохлись, розсохлась підлога,і блимає дзеркало сліпо з кутка,а в ньому відбився окраєць порога,і двері набряклі, і клямка
І видно ще очі, що дивляться пильнокрізь мене, крізь очі мої вдалечінь,і видно хмарини, що сунуть повільно,на люстро бліде накидаючи тінь.***
