Хіба самому
Таки посланіє до
Та все дочиста розказать,
Усе, що треба, що й не треба.
А то не діждешся його,
Того писанія святого,
Святої правди ні од кого,
Та й ждать не маю од кого,
Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я
Кобзаря» ,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собі, громадо!
Без неї, може,
А ради жду собі, поради!
Та, мабуть, в яму
Із москалів, а не діждусь!
Мені, було, аж серце
Мій боже милий! як хотілось,
Щоб хто-небудь мені
Хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?..
Бо хоч зостаріюсь затого,
А ще не знаю, що роблю.
Пишу собі, щоб не
Часа святого так на так,
Та іноді старий
Верзеться грішному, усатий,
З своєю волею
На чорнім вороні-коні!
А більш нічого я не знаю,
Хоч я за це і
Тепер в далекій стороні.
Чи доля так оце зробила?
Чи мати богу не молилась,
Як понесла мене?
Що я
Неначе лютая
Розтоптана в степу здихає,
Захода сонця дожидає.
Отак-то я тепер
Та смерть із степу виглядаю,
А за що, єй-богу, не знаю!
А все-таки її люблю,
Мою Україну широку,
Хоч я по їй і
Бо, бачте, пари не
Аж до погибелі дійшов.
Нічого, друже, не журися!
В дулевину себе закуй,
Гарненько богу помолися,
А на громаду хоч наплюй!
Вона — капуста головата.
А втім, як знаєш, пане-брате,
Не дурень, сам собі
Перша половина 1849,
Косарал]
