Василеві
Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,
І жах ночей, що покривають плач,
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг?
Здається, буде свято?
Заквітли квіти?
Зараз чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила, сунеться на
А ти її лови!
Тримай!
Тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому
Тебе зустріне радісним:
Тоді заблисне сніг, зашепотіють
І підповзуть, як нитка провідна,
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити!
Його пізнавши глибоко, до дна!
