Дощик-шепотун, поторкаючи листя,викрапував думку про вічне та тлінне,про те, що і небо від давності трісло,що все проминуще, лиш хмари постійні.
Заслухані в мову його миротворчу,дерева ронили жарке оперіння,лиш ворон сидів на вершечку дозорчо:на здобич чигав чи благав потопіння.
Він каркнув — немовби сучок розколовся:чи води угледів, чи пустку пустельну?..
Текло через губи безмежне волосся,лишаючи присмак набутий, пекельний.
І кожен себе відчував винуватцем,мов злочин вчинив і згадав серед ночі,і мулько було, і затісно в тій згадці,немов зазирнуло сумління ув
Цямровані ж очі дивились квадратно,відбивши всю мряч і хмар опахала;обвуглені губи — як слід від багаття —про літо змарноване кругло кричали.
Але ж тільки й чути дощу шелестіння,що товсто в три нитки з двох боків прядеться.
Все глибшають, вищають води осінніі тиснуть на груди, стискаючи серце.
І світ — мов розмитий чи затканий в
В руці кропива зеленіє облудно.
Повітря, неначе розведена сажа, —лиш ворона й видко тепер звідусюди.***
