На підсінні в малій
Сидить старий хусит,
Вопівночі над
Бородою трусить.
І, як рабин, зачитався,
Читає, читає!..
А з підсіння
В вікно
Заглядає та гадає,
Чим би поживитись;
Але в жида всюди голо,
Куди подивитись.
Тілько сам він бородатий,
Борода до пупа,
Та книжок його
Кругом ціла
Замишляє
Жида
І що раз, то
Почав
Хто-но тілько
Бороду кохає,
Той ніколи
Розуму не
Чує хусит бородатий,
Перестав
А тут йому
Хтось почав
Хто-но тілько
Бороду кохає,
Той ніколи
Розуму не
Подивився жид на себе,
Бородою
Гирсти?
Як то?
То я дурень?
Дурень старий
І до свічки бородою!..
Спалив
Але знов він чує
В ту ж саму годину!..
Знов борода над
І в минуті щезла з
До самого тіла!..
Засміявся запорожець,
Пішов собі
Але хусит сидить, бідний,
Та й став
Правду воно говорило,
Правду пак казало,
Бо й я з своїм
Розуму не мало!..
Борода такого мати,
Так його
І над свічком, над тим
До губа спалити!..
Ах, веймир!
Що Сура скаже?
Що всі люди скажуть?..
Ото дурень старий хусит!
Ще й з руком покажуть…»
