Криничний день як для починувідкрив джерела ворухливі,і вісник сонячної зливиквапливо крила золотив.
Поклавши відтінь самотина тихе лоно полонини,світ прокинувсь:без дударів і без трембіт,лиш тихошепітний політвірла, змалілого в краплину,і світло, світло без упину,і сонцеявлена людина,що творить собі інший світ.
Біжать від неї у недеї,в провали, в хащі — хижаки,і смичуть олені з рукистеблини, як зелені шлеї.
Відкритий погляд на всі боки,і обрій викругливсь в нулі,обручкою затис шпиліі людські помисли високі.
Впаде співанка, як п’ятак,і піде в звори каруселить,удариться об ребра скелі,мов риба, спіймана у сак.
Вівчар урочисто, мов жрець,з колиби вийде і поглянена руно золотих овець,що в небо котять валунами.
І свіжоусто, мов ручай,флояра видмуха косицю,де буде росяна печальживосріблясто ворушитись.
А пес, наструнчений на лапах,проливши на траву язик,складе з дрібних пісенних крапельдуші проясненої
Що то за день, де все відкрито,де видко плай до таємниць,де долілиць схилилось літо,п’ючи себе з мілких криниць?
Що то за день, де все примітноі де розчулений гранітвикочує суниці в світ,наповнені серпневим вітром?
Невже позавтра буде так,
Чи, може, все в другій обслоні?
Дай, літо, глянуть на долоню,щоб вичитать таємний знак.***
