Немає відстаней.
Є забуття байдужих.
Далеко ми сягаємо, ввібгавшись у думки.
Прийшов сьогодні й ти в сніги до мене, друже!
І потиски я чую холодної руки.
Недовго ти ішов крізь скиписті
Та часом, ідучи, не обпалив душіна язиках снігів на звуженій дорозі?
Я жду давно приносин — показуй
Де копійчаний сміх, те твоя мстива втіха?
Ганьбив ти не мене — з-під себе вибрав ґрунт.
Поглянь, в кутку висить те павутиння сміху,що видряпалось там, а наснувалось
Воно усе, усе відлунює щомиті:в сполученому часі — сполучене й життя;і від напруги часто горять єднальні ниті,коли по них струмують блюзнірські почуття.
У тебе на губах помітно грають глузи,навіщо на папір кладеш ти п’ятірню,де щойно вивів я:
Найбільше бійся
Та я збагнув нарешті — прийшов ти по платню.
Бо в колі ліхтарів ти стримавсь від огуди,слівця не проронив, а тільки посміхавсь:покличуть нас усіх до праведного суду…— Хтось, чуєш, в двері
Вже й звітувати час…***
