Дай хоть Последней нежностью выстелить Твой уходящий шаг.
В.
Висока люстра світиться, як перстень,
Крізь вікна золотаво-голубі.
Згадай: за тими вікнами
В нестямі руки пестив я тобі.
Ти знов пройдеш печально і
У затишок самотнього тепла.
І над заснулим
Зітхне і занімує синя мла.
А я в своєму смутку, як в кайданах,
Рятуючись, неначе від погонь,
Кружлятиму до ранку по майданах,
Щоб вистудити в серці той
Спинись на мить — прощаємось навіки,
Щоб згадками світитися з пітьми,
Дві птиці нерозумні, дві
З обпаленими в блискавках крильми.
До вирію під небом
Лаштуються осінні журавлі.
А що, коли у мене, окрім
Ні вирію, ні неба, ні землі?..
Назавтра сонце, наче мрець, поблідне,
Побачивши нас нарізно в юрмі.
Давай хоч попрощаємося
За все, що розбиваємо самі.
Хай стане наша чесність у дозорцях
Ні нарікань, ні докорів, ні
Колись так нерозважливо до
Злетів, як ми до радощів,
Не наше сонце світиться над пругом,
Не наші мрії вересень пасе.
Віднині тільки плітки
Про нас по місту заздрість рознесе.
Дитя моє, печальне і зманіжене!
Вже очі сліз протерті до дірок.
Дай вистелю тобі своєю
Прощальний твій, сумний і тихий крок.
