Майже
Край вікна у спекотнім вагоні задумлива жінкаізнічев’я неквапно бананову плоть оголяєі, відкинувши локони на дерматинову спинку,овоч сей перестиглий облизує та споживає.
А навпроти студентик із отрочим пухом на каркута білявим, рідким, ніби в котика-мурчика, вусомпро античну добу, про Сапфо — вогняну лесбіянкуфоліанта вивчає, знеможений млостю спокуси.
З-за серпанку століть — і від сущої нині хвилини,з-за далеких морів — і від серця чийогось навпроти,час і простір скоривши, п’янка, незникома, неспинна,огортає вагонеманація бога Ерота.
О поетко гріховного острова!
Скільки ж то роківвпало прахом у Лету з тих пір, як дівчат жароустих,юнаків та мужів ясноликих, струнких, темноокихти ввергала в дурманну й солодку безодню розпусти!
А тепер твій двійник — нічнокоса розморена жінкау спекотному поїзді серце бентежить юнацьке,не ховає від хлопця принади легка спідничинкаі банан провокує експансію асоціацій.
І новітня Сапфо, зауваживши погляд гарячий,враз усе зрозуміла, збагнула.
І тихо
Може, хочеш, козаче?— всміхнулася. — Хочеш, я ж бачу!
Не стидайся, бери, щоб даремно добро не
Й ті екзоти тепер вони вдвох залюбки споживали,і вона повідала, що вивчилась на інженера,що живе, як і він, в Кам’янці, “сім хвилин від вокзалу”,і що в неї валіза дебела й тяжка, як холера!
Вічне коло життя!.. Вони вийшли у сутінок синійта й подались неквапно з вокзалу до неї додому,наче дві з половиною тисячі років однинінезрівнянна Сапфоіз коханим лесбійцем Фаоном.1997
