Я не знаю, що це сталося зі мною,чую жалібне іржання за стіною,із туману, з-за світання, з-над смерканнязве та зве кудись лошаткове ридання.
Не збагну я, де воно, лоша нещасне,невидиме, позамежне, позачасне.
Може, коней крав колись мій темний пращурта в степу лоша лишив напризволяще,і тепер чужу я муку мушу чутий за гріхи чиїсь тяжку нести
Мамо, там, за листопадами й снігамитужно так ірже лошатко, чуєш, мамо?
Може, хижий дух звіриний вчуло з ночі?
Може, тіло скрижаніле зводять
А матуся полотно у лузі стеле,клонить голову, смутна та невесела.
А матуся зажурилась сивиною,все співає “не вернуться літа мої”.
Над рікою полотняною схиляється,за літами молодими побивається.
Про лошаткове іржання — ані слова.
Будь здорова, мати моя, будь
Сестро мила, від чертогів піднебеснихкличе-зве когось лошатко, чуєш,
А сестра бере коралики зі скрині,заплітає в русу косу бинду синю,в шаль турецьку угорта дівочі плечі,тихим голосом веде “коли б той вечір”.
До іржання, до ридання їй байдуже —чорноморця молодого любить дуже!
У задихане люстерко усміхається,так і так до личка свого
Будь здорова, маю брата я
Чуєш, десь ірже лошатко, чуєш,
Брат черешні у коновочку зриває,зелен гілля над Поділлям колихає,а з тим гіллям — “дозволь, мати, вдову взяти”і не чує, і не хоче того знати,що за днями, за роками, за вікамихтось гіркими умивається сльозами.
Брат ніяк не може ніченьки діждатися,щоб вдовиним тілом білим
Мамо рідна, сестро люба, славний брате,вже не знаю, в кого маю запитати,чи воно мене ятритиме довічно,те іржання, те ридання потойбічне?
І коли я вже дізнаюсь достеменно,чи його іще хтось чує, опріч мене?
Може, вітер, а чи в полі бадилина,а чи зграя тужнокрила
Світ від обрію до обрію хитається,там займається світанок, там —
Світе милий, чи й ти мною теж гордуєш?
Слухай: там… десь там… дале-е-ко. чуєш?..
