Агасі
Вповзали в долину конопляні хмари,тягуче-повільно, неначе вві сні.
І світ твердокорий робився примарним,і вітер ловили хрести
І відстань у часі сама скасувалась:пощезли всі свідчення, знаки
Вже час визначала у часі реальністьрельєфністю змісту, конкретністю слів:хати, і хрести, і підошви граніту,і ми, ніби згустки повівтряні, тут,на грубій поверхні примарного світу,який переходив з нічого у
А час — де він?
В плоті?
В свідомості?
В чому?
Із ґрунту у пустку тече?
Чи навспак?
Куди ми?
Ізвідки?
Із дому й додому?
Який час на колір?
Який він на смак?
Солодкий?
Як сік пирію в голоднечу.
Прозорий?
Як в квітні солодка
День щойно почавсь, та надходить вже вечір,прожилка вогню на очах вигаса.
Понижчали хмари, вже видно лиш ноги,дерева у кімлі, в землі —
Слухняно веде нас луската дорогау ніч, в невідоме, неначе сліпців.
По пахощах прагнемо ми розгадати,в якому вже часі?
І відстань якаміж житлом та каменем чорним, рукатим,де шлях уривався і час
Запахло хлібами і маком розтертим,і хмару вгинали чиїсь
Не видно облич, але чути, як впертоза кимось волочиться стьожка
І вирвалось з горла, мов корок:
Іване!»
По чунях тебе я впізнав… Чи це ти?
Але ж… ти… поме… задзвеніло
І вийшли з туману широкі хрести.
Від руху незримого мла затремтіла,у товщу вологи відлунок вхрясав,і раптом шугнуло метке щось над тілом —черкнувши об хрест, задзвеніла коса…***
