В горах

Агасі

Вповзали в долину конопляні хмари,тягуче-повільно, неначе вві сні.

І світ твердокорий робився примарним,і вітер ловили хрести

І відстань у часі сама скасувалась:пощезли всі свідчення, знаки

Вже час визначала у часі реальністьрельєфністю змісту, конкретністю слів:хати, і хрести, і підошви граніту,і ми, ніби згустки повівтряні, тут,на грубій поверхні примарного світу,який переходив з нічого у

А час — де він?

В плоті?

В свідомості?

В чому?

Із ґрунту у пустку тече?

Чи навспак?

Куди ми?

Ізвідки?

Із дому й додому?

Який час на колір?

Який він на смак?

Солодкий?

Як сік пирію в голоднечу.

Прозорий?

Як в квітні солодка

День щойно почавсь, та надходить вже вечір,прожилка вогню на очах вигаса.

Понижчали хмари, вже видно лиш ноги,дерева у кімлі, в землі —

Слухняно веде нас луската дорогау ніч, в невідоме, неначе сліпців.

По пахощах прагнемо ми розгадати,в якому вже часі?

І відстань якаміж житлом та каменем чорним, рукатим,де шлях уривався і час

Запахло хлібами і маком розтертим,і хмару вгинали чиїсь

Не видно облич, але чути, як впертоза кимось волочиться стьожка

І вирвалось з горла, мов корок:

Іване!»

По чунях тебе я впізнав… Чи це ти?

Але ж… ти… поме… задзвеніло

І вийшли з туману широкі хрести.

Від руху незримого мла затремтіла,у товщу вологи відлунок вхрясав,і раптом шугнуло метке щось над тілом —черкнувши об хрест, задзвеніла коса…***