Ліна Костенко – Дума про братів неазовських (драматична
Драматична поема, старовинний лейтмотив якоїзвучить то тихше, то голосніше, залежно од вітрів
І
Павлюк Томиленко Сахно Черняк І всі, і всі, що їм по дорозі
На місці їде віз, і все з ним розминається —дерева, люди, обрії, зірки.
На возі двоє спиною до спини,вони сидять, закуті у кайдани,
Павлюк, молодший, і старий Томиленко.
Козацький гетьман та його споборник.
А третій — руки скручені сирицею
Сахно Черняк, ще зовсім молодий.
Ми проїжджаєм повз твоє село.
Возів багато, ми в кінці обозу.
Стрибай у рів!
До ночі перележиш,а там і гайда — навпрошки додому.
Сахно
А ви?
А ми.
Ми — в’язні, ми приречені.
У нас із ним дорога вже остання.
Уже десь тешуть дошки для
І ставлять колесо, щоб нас четвертувати.
Ти звідки знаєш?
Може, нас повісять.
Або зітнуть.
Усе ж таки це легше.
На легшу смерть, даремно, не надійся.
Ми в них на смерть козацьку заробили.
Сахно
Ну, а хреста ж над вами хоч поставлять?
Чого схотів!
Ще добре, як не спалятьна сизий попіл в мідному бику.
Мені учора снився Наливайко,дак він казав, що в пеклі защитаютьці наші муки.
Швидше в рай потрапим.
Томиленко
Ти не жартуй так.
Бочиш, він боїться.
Боїться?
Він?
Чого ж він учепився?
Кажу: тікай!
Ми їдемо, бо мусим.
Бо нас везуть.
Нас видали свої.
Легким хотіли коштом відкупитись —скрутили двох, мовляв, це винуватці.
Ось гетьман наш, а це його поплічник, —а нам простять, ми будемо сумирні.
Сахно
Так це ж не всі.
Все військо й не знало.
Та ще й вночі.
Це купка тих старшин.
Там купка, там.
Вже ціле гнойовище.
І Наливайка ж видали свої.
Такі орли, один орліший іншого.
Лицарство, честь!
А дійдеться до діла —рятує шкуру, видає своїх.
І ти скажи, де є тому коріння?
У чому річ, бо це ж не первина.
Це що, на всіх поділене сумління?
Сахно
Ні, це на всіх помножена вина.
Чудний ти хлопець.
Коли нас в’язали —чого прибіг?
Напився б собі й спав.
Як інші спали.
Напились — і спали.
Аж гай шумів, так солодко хропли!
Сахно
Не всі хропли.
Шість тисяч було вбито.
Шість тисяч спали непробудним
Тяжке мовчання.
Їде віз на місці —повз його пропливають чорні верби.
На чорних вербах — скрижанілий
Як вороння кричить несамовито!
Вже стільки їдем, а воно кричить.
Павлюк (ледь чутно, ніби сам до
Не всі хропли.
Шість тисяч було вбито.
Шість тисяч спали непробудним
Ти щось сказав?
Яка страшна поразка!
Шість тисяч під Кумейками лягло.
Якби нам зброя, нас би не розбили.
А то ж яке в нас військо?
Збіраниця.
Із косами, із дрюччям, із ціпами —прийшли панів за кривду молотить.
Сахно
А ти мене тоді і не примітив.
А в мене й шабля батькова
Очима показав на
Та я ж до нього у повстанське військочерез усю Вкраїну тоді йшов!
Тепер ти з ним через усю Вкраїнуна страту їдеш.
І шабель нема.
Сахно Черняк (на вухо йому,
А може, все й обійдеться.
А може,іде Господь зласкавиться над нами,і нас із ним помилують.
Його жпозаторік помилував король.
В останню мить помилував, в останню!
А кат уже й сокиру був підняв.
Король залюбувався.
Каже: лицар.
Хоч ворог, хоч і хлоп, а таки лицар.
Такому шкода голову стинати, —яка ж бо гарна й горда голова!
Нехай відчує королівську милість.
Нехай іде до короля служити.
А він — на Січ, та й знов зібрав голоту.
Гармату відібрав у реєстровцівта як ударив знов із Запоріжжя!..
Тепер вже не помилують.
Тікай.
Кажу тобі, тікай, поки не пізно.
Сахно
А вас оце отак і повезуть?!
Отак і повезуть.
І привезуть.
І стратять.
Цим шляхом я вже їхав раз.
Тодімене везли з Іваном Сулимою.
Іван усю дорогу жартував.
Ми їм тоду фортецю зруйнували,вертаючи з турецького походу, —отой Кодак, на скелі, неприступний,
Камінний кліщ, що вп’явся в нашу землю,а ми його шаблями узяли!
То він як пригадає тих драгунів,котрі од нас урозтіч дременули,та що як скаже! — двиготять кайданиод реготу.
На ешафоті катйого боявся.
Турки полотніли,коли він тяжко піднімав брову.
Ти знаєш, що сказав він перед смертю?
Нічого, каже, і на тому світідуша козацька сміхом засміється,а вороги хай думають, що грім!
Але одного разу й він
Адже й тоді нас видали свої.
Ну, він як ти, він — гетьман самовільний.
А ті були, напевно, реєстровці.
Служили, то й вислужувались.
Страшно,що і на цей раз видали свої!
Про тих не думай.
Думай ось про цього.
Цей нас не видав.
Це вартніш за все.
Умов його, нехай він нас облишить.
Він теж мені — як камінь на душі.
Ось верховий проскаче — і прощайтесь,поки ще їдем по своїй землі.
Не слухає.
Уперся, мов не чує.
Учора покрай лісу зупинились,кажу: тікай!
Тут сосни, тут яри.
А він сміється: що я тобі, заєць?
Сахно Черняк (ногою б’є об ногу, щоб
Гей, тупцю-роступцю!
В таких взувачках тільки й танцювати.
Уже, мабуть, і зашпори зайшли?
Весна предивна.
Як не сніг, то хляпа.
В таку погоду страшно журавлю.
Оце ж летять — і в небі обмерзають,і падають, і все-таки летять!
Сахно
Я попліч вас зігріюся, дарма щоподерлись ваші сукна й адамашкиі кулями спробиваний кожух.
Усе ж таки — людина при людині.
А що погода — може, воно й краще.
Який хосен тепер нам поспішати?
Ми ж їдем не на ярмарок в Прилуки.
Павлюк (тихо до
У нього ж губи, глянь, посіверіли.
На йому опанчина рогозова.
Він не доїде, змерзне, пропаде.
Томиленко (до
Диви, димок за пагорбом!
Напевно,отам уже і є твоє село?
Сахно
Еге ж, отам.
Вечерю люди варять.
У мене хата на краю села.
Так що простіть, панове-товариство,не можу вас в гостину запросить.
А що, пішли б, погрілися з дороги.
Сахно
Це б нам із клуні сіна унесли,ряденця ткані рівно постелили.
Чогось би, може, й випити дали.
Сахно
А не без того.
Гетьмана — на покуті.
Такенна миска страви на столі.
І риба, й мед.
Усе своє, напохваті.
У нас гостинні люди у селі.
Хоч нині й скрутно на харчі й одежу, —вороже військо ласе до добра.
Ото як прийде на зимову лежу,геть-чисто все в людей поодбира!
А то ж було — ну рай тобі, та й годі.
Пшениця в полі, маки на городі.
Було, як мати хліба напечуть, —на лаві покладуть під образами,ще й рушником вишиваним прикриють.
А я все цілюсь одломить шкоринку.
А знаєш, ще що добре?
Пироги —із гарбузом печеним і пасльоном.
Ото в печі як висмажить гарбуз,вже аж червоний, перемнуть з
Сахно
У нас печуть з квасолею і з маком.
І креплики з капустою.
Й коржі.
А диню сушать?
Сахно
Ні, ти ж степовик.
У нас гриби і яблука сушені.
А галушки, ото ще царська їжа!
У нас гречані, а у вас
Віз їде, проминаючи тополю,високу й почорнілу на
Сахно
Оцю тополю батько посадили.
Крізь неї небо світиться.
Прощай.
Присунься ближче.
Я тобі зубамитвої ремінні пута розгризу.
Бо нам із ним додому вже не світить.
А ти, тобі за віщо пропадати?
Ти молодий, ти вдатний до роботи.
У тебе й мати, певно, ще
І проминає мати край дороги,сумна і чорна, — теж як та тополя.
Услід їм дивиться і тихо проминає.
Сахно Черняк похнюпився,
Якби жонатий, може б, ще й
І жінка проминає, прихистившидо себе двійко діточок
Що?!
Ти жонатий?
В тебе й діти є?
Ану злізай, щоб я тебе не бачив!
Злізай,
У люті, до
Штовхни його, ти ближче.
То я його кайданами
Силкується підняти скуті
Очуняєш — додому доповзеш!
Сахно
Ти не кричи.
Ти вже ж мені не гетьман.
Чи я у тебе воза пересидів, —яким же правом ти мене зганяєш?
І правом старшого.
І волею стратенця.
Ти мусиш вволить передсмертну волю.
Це мій наказ.
Кажу тобі: іди!
Сахно
А я кажу, що ти уже не гетьман,і я тобі тепер не підлягаю.
Схотів і їду.
Знову за своє.
Та зрозумій же, пентюху упертий, —ми тут по ділу, нас везуть на страту.
А ти тут хто?
Приший кобилі хвіст.
Тобі он навіть ноги не зв’язали.
Тебе не дуже й кинуться шукати.
Я — гетьман.
Він — Томиленко.
А ти?
Ніхто про тебе й словом не згадає.
Сахно
Я їду з вами не по честь і славу.
Я їду з вами, бо мені так легше.
Мені не треба милости твоєї.
Я сам багатий, я живу вже вдруге.
Я вже один раз був на ешафоті.
Мені тоді життя подарували,так що воно дароване — не жаль!
Сахно
Ти дуже гордий.
Ти кричиш від
Нестерпно бути зрадженим.
Болить.
Сахно
А стерпно бути заодно із тими,хто перемовчав, коли вас в’язали?
Та все життя отак про себе й знати,що ти не зрадник, ні, ти не відступник,ти,
Боже збав, не видавав нікого,ти просто вчасно очі опустив!
І після цього зватися
Не через вас я їду, а для себе.
Послухай, брате, думаєш, це легко —прийнять, що хтось за тебе погибає?
В мені болить і набрякає совістьслізьми дітей і матері
Минають при дорозі драбинякі двох дядьків, у сіряку й кожусі.
Один тримає воза, як домкрат,а другий дьогтем змащує
У сіряку (зняв шапку й
Яким же треба бути чоловіком,щоб так на страту за своїх піти!
З мазницею (показує
Та чи не тю?
Мабуть, він просто дурень.
Щоб так за когось голову покласти?!
Мав поля шмат, і хату, і корову,і жінку гарну, — що йому
Вітряк проплив.
Не конче він реальний, —це може бути й силует з фанери.
Проткнувши списом латане крило,застряв у ньому
Кіхот
І відчайдушний голос
Кіхота:
Собрате мій!
Дай знати Дульсінеї,що я погиб у вашім вітряку!
В поривах вітру чути дзвін бандури.
Він досі часом був як лейтмотив.
Тепер посилився — до впізнавання слова.
Це — старовинна
А
О
В,
І
И З
А
Із города Азова не великії тумани вставали,
Три брати рідненькі із города Азова,із тяжкої неволі утікали.
Два брати кінних, третій піший-пішаниця,
За кінними братами поспішає,
За стременечка хватає,
Словами промовляє:— Братики мої ріднесенькі,
Як голубоньки сивесенькі!
Станьте ви, коней попасіте,
Мене, найменшого брата,пішого-пішаницю, підождіте,
Да хоч між коней візьміте,
Да до отця-матері
Стратенці проминають
А може, це кобзар їх проминає.
Конвейер часу — тільки врізнобіч —один в минуле, другий у майбутнє.
Отак всі й розминаються навік.
Кобзар співає.
Може, він такий —як Перебендя пензля Їжакевича.
Або живий, з капели бандуристів,котрий співає саме в цю хвилину.
Чи кам’яний, що вже співає
Старший брат теє зачуває,
До найменшого брата словами промовляє:— Раді б ми тебе між коні узяти,
Буде озовська орда доганяти,
Буде упень сікти-рубати,
Назад у Озов-город завертати,
Ніяк нам буде утікати.
Ми ж і самі не втечем, і тебе, брате, не вивезем.
А як ти жив-здоров будеш,
Ти і сам у землю християнську
На місці їде віз.
Кобзар співає думу.
Аж наче перестали розминатись.
І кожен думу слухає по-своєму.
Павлюк — обличчям вгору просто неба.
Томиленко — утупившися в землю.
Сахно Черняк — увесь до
То найменший брат теє зачуває,
Він білим лицем до сирої землі упадає,
Та до своїх братів рідненьких словами промовляє:— Браття любе, браття миле,
Хоч один же ви милосердіє майте,
Назад коней завертайте,
З піхов шаблі виймайте,
Мені, пішому-пішаниці, з пліч голову здіймайте,
У чистому полі поховайте,
Звіру-птиці на поталу не
Сахно Черняк (вжахнувшись, до
Ну, а вони, невже так і зробили?!
У вас хіба цю думу не співають?
Старечий голос кобзаря (у сильному пориві
То середульший брат теє
Та до найменшого брата словами промовляє:— Сього, брате, зроду ніде не чували,
Щоб рідною кров’ю шаблі обмивали!
І рука не воздойметься,
І серце не осмілиться,
І душа гріха до смерти не скупиться!
А старший брат ріднесенький,
Сокіл яснесенький,
Теє зачуває,
Коня свого молодецького нагайкою поганяє,
Од брата меншого, пішого-пішаниці,
Сахно
Невже таке було?
Та начеб не повинно.
Однак співають.
То, мабуть, було.
Мабуть, таки було.
Бо дума — це не казка.
Хтось бачив, хтось почув, а хтось і думу склав.
Сахно
І нащо про таке було складати думу?
Щоб люди знали.
Сахно
Е, щоб люди знали!
Он як про тебе і про Сулиму,як ви Кодак-фортецю зруйнували,а потім як на страту вас везли,і як ти чудом жив-здоров лишився,та й знов на Січ подався Низову, —от про таке у нас в селі співали!
І люди плакали.
Але ж то й сльози інші.
Я по таких сльозах — за шаблю та й до тебе!
А тут… щоб так тікать… щоб аж покинуть
Їжачиться порубана тернина.
Тріпоче шмат червоної китайки.
Ще далі шмат, і далі, й далі, й
І даленіє голос
То середульший брат милосердіє має,терновії віття верхи істинає,меншому брату приміту покидає.
А як стали на Муравський шлях виїжджати,
Не стало тернів та байраків рубати,
То він червону китайку із свого жупана видирає,
Меншому брату на прикмету
Сахно
А старший?
Старший пожалів жупана.
Мабуть, в жупані мав себе за пана.
Та і сказав, співається у
Щоб я своє добро дорогемарно по шляхах розкидав?
Буду я до отця-матері приїжджати,
Будуть мене ближні почитати, поважати,
Будуть проти мене шапки знімати”.
А ще сказав падлюка, не
Як будуть батько-мати помирати,
Будем грунта-худобу на дві части паювати.
Ніхто третій нам не буде мішати”.
Сахно
Оце такі і Наливайка видали.
І вас під Боровицею вони ж.
Ще, певно, там когось і підкупили —у табір кілька бочок укотив,щоб всі понапивалися і спали.
Я непитущий, дак ото й почув.
В неслушний час прибіг, як оглашенний.
Вони тебе й не думали в’язати,так ти ж на них із шаблею своєю.
Ну, то вже що ж, зв’язали,
На місці їде віз із в’язнями в кайданах.
І пропливає, на старій могилі,триніг з дашком — сторожева фігура.
Осунувсь очеретяний дашок.
Смолисті бочки в землю повмерзали.
І тільки кінь у пам’яти
Нема сторожі.
Не дай Бог орда —уже ніхто ті бочки не підпалитьі про біду людей не сповістить.
Та вже кого й про що тут
Порожній хутір… Обгоріла
З віконця хати виглянула смерть.
Все наче намальоване вуглиноюз уже давно схололих
Заглада, пустка… й ми не оборонимвже цих людей, ці села, цей
Капличка… Хрест… Рушник, уже аж сірийі вицвілий, на вітрі
Сахно
Уже й села нема, а цвинтар залишився.
І хто живий, той прийде на гробки.
І пом’яне, і пасочку розкришить,щоб на могилі птиці розклювали.
Все як годиться між людей.
А насзі світу згладять, і гробків не буде.
Чого ж ти їдеш на одчай душі?
Сахно
Як не поїду, буду їхать вічно.
Нічим не відпокутуюсь, нічим!
Це ж гріх не твій, чого ж твоя покута?
Сахно
А ти ж за всіх був.
А за тебе
Павлюк, як завжди, дивиться у небо.
Томиленко утупився у землю.
Віз двиготить на крижаних
Біда цей шлях напровесні.
Калюжі.
Хрумтить льодок.
Пронизливі вітри.
А то як вдарить ожеледь, ще гірше.
У нас в степах я так ловив дрохву.
Вона ж, дрохва, як гуска.
Щоб злетіти,їй ще й розбігтись треба, бо важка.
А голий лід — ніяк не розбіжиться.
Ковзь-ковзь… Руками брали дичину.
Назавтра буде ожеледь.
Пришерхло.
Що ж, довше будем їхати у
Над ними ніч.
І чорна сфера неба —зірки… Волосожар… Великий
А зорі які,
Господи!
Отакдивився б і дивився.
Я не дивлюсь.
Моя вже зірка згасла.
Сахно
Великий Віз… А там оно
Он срібний шлях чумацької
І що воно, — коли ще нас взяли,давно везуть, вже тижнів, певно, зо три,все їдем, їдем, їдем по землі,а мов на місці — під тим самим Возом.
Велике небо.
Або ми малі.
Сахно
Вночі везуть.
І не стають обозом.
Щоб люди не виходили на шлях.
По селах щоб жінки не голосили.
Сахно
Та, може, воно й краще… кому як…бо от мені не вистачило б сили.
У мене жінка… я її
Нехай таке їй і вві сні не сниться.
Павлюк (піддав плечем, спихай його з
Я що сказав?
Ану тікай у ніч!
Сахно Черняк (мов не
А далі ж як той піший-пішаниця?
Та як, ішов.
Як сказано у
І побило його в полі три недолі.
Одно — безвіддя,
Друге — безхліб’я,
Третє — бездоріжжя”.
Вийшов він на Савур-могилу,
Думав, хоч куряву за братами побачить.
А їх уже й сліду нема!
Ліг він на Савур-могилі
І на очі не гляне,
І на ноги не встане,
І головка на плач знемагала”.
Сахно
І головка на плач знемагала”…молоденький, видно,
І долинають десь віддалекилише уривки того стогону, що
Ю
О
Х
В
А вже орли-чорнокрильці налітають,
У головах козацьких сідають,
На чорні кучері
Та він їх
Та словами промовляє:— Гей, вовки-сіроманці та орли-чорнокрильці,
Та ви хоч трохи підождіте,
Темний похорон не справляйте,
Поки душа козацька з тілом
Вовки-сіроманці набігали,
Тіло козацькеє рвали,
По тернах, по байраках жовту кость жвакували.
Сива зозуленька прилітала,
Жалібненько
Сахно
А ті ж то двоє все-таки добрались?
І що ж вони сказали батьку-матері?
Збрехали, звісно.
Що були не разом,що тільки вдвох тікали із неволі,а меншого й у вічі не видали.
Чи що вночі тікали та будили,а він, мовляв, не захотів вставати,то так там і залишився в Азові.
Це — старший брат.
Одначе середульшийне видержав, покаявся, признався.
Ну, то йому старі батьки простили.
А старшого прогнали й прокляли.
Під дзвін бандури голос кобзаря(врочистим і піднесеним
А слава не вмре, не
Однині й
Павлюк розреготався несподіваногірким і моторошним
Сахно Черняк (тихенько до
Але яка ж ця слава, як вонив такій біді од брата відступилися?
Томиленко (теж
Отож він і сміється, аж поблід.
Либонь, це слава з іншої десь думидо цих братів азовських заблудилась.
Сахно
Це ось його — не вмре і не поляжекозацька слава.
І твоя.
Дарма,що вас розбито і узято зрадою.
І тих шість тисяч, що в бою лягло, —це їхня слава справді не поляже!
Поки й світ сонця, не розбили б нас,якби ж хоч трохи краще ми узброєні.
Сахно
Або хоч вітер був не у наш бік!
А то ж вони ще й порох підпалили,а сіно на возах і зайнялося, —весь дим на нас.
Ми тричі їх відбили.
Вони ж усі у панцирах, ми — в свитах.
Вони — з гармат, а ми у кого що.
Ти думав, що тебе я не примітив?
А я тебе давно уже примітив,як ти тоді у тому димовищіна ціле військо з шаблею ішов!
Сахно
А він мене іще й спихає з воза!
Я що, за вами пішки буду бігтипо цій дорозі, як той менший брат?
Томиленко (тепер уже і він
Оце сказав!
Ми ж не брати азовські.
Якби ми із неволі утікали,то я б тебе на плечах би поніс!
А ми ж не із неволі, ми — у смерть.
То ми й не хочем брать тебе з собою.
Розвиднюється.
Тихо проминаєу паморозі маковичка
Далеко десь, у сірому ще небі,курликають промерзлі журавлі.
І проминає давній літописець —нахиленим при свічці силуетом —і пише й пише гусячим пером,і стиха надиктовує
Року 1638… о середопостю…потратили козаків старших, що їх козаки видали,того то Павлюка, і Василя Томашика,і Сахна Черняка, котрий ся їх ужаловавши,сам поїхал з ними добровольне”.
І свічка гасне на вітрах історії.
І пропливають вишки й терикони, ковші і крани, труби і лебідки.
Ряхтить вогнями промислове місто.
Гніздо лелека мостить на стовпі.
Сучасна жінка, в скверику на лаві,похитує коляску на ресорах,щось конспектує з книжки, мимоволіпівголосом повторює
С
Й”…
А
О
К…
В
І, вражено провівши віз очима:
В З
И…
О…
М!
І вже комп’ютер електронним
Повторює закладену програму:
О
К…
Я В
В З
И…
О
Перший програміст (людина вже наступного століття, при пульті регулюючи
Не може бути.
Чому ж в такому разівін залишився зовсім невідомою постаттю в історії?
Якась побіжна згадка у
Львівському літописі” — і все.
Виходячи з художнього потенціалу народу,саме його мав би оспівати народ.
Про братів азовських складено думу, а про нього
Світлові імпульси переміщуються,від чого в темряві зникає
Другий
Можливо, у старовинупоодинокі випадки порушення суспільної етикидавали більший коефіцієнт громадського резонансу,а гіперфункція героїзмунабувала характеру ширших епічних уніфікацій.
Перший
Але як поети могли прогледіти таку постать у віках?
Подиву гідна велич ніким не оціненого подвигумогла б стати об’єктом соціально-психологічного дослідженняцілого комплексу езотерично закодованих рис нації.
Другий
Це навіть не подвиг,це швидше відноситься до категорії подвижництва.
Момент жертовности як катарсис спокути,моральна підзвітність самому собі.
Перший
Слово “підзвітність” в даному контекстівимагає коректив чисто термінологічнихі свідчить про сугестивну інерційність стереотипізації мислення.
Можливо, це просто генетично усвідомлена потребаутримати духовний баланс в життєво перспективній позиції.
Один тепер уже невідомий філософ колись висунувсвоєрідну гіпотезу морально-психологічної компенсаціїза умов фізичної анігіляції як іманентного стимулуекстремально неординарних людських вчинків,неадекватного для різного типу
Все поринає у
Другий програміст (в суцільній темряві лиш
Трансформатор перегорів.
Порушена когенентність.
Узгоджене протікання в часі кількох процесівне допускає різкої зміни фаз.
Перший
Але нічого.
Стеж за індикатором.
Увага!
Тиша.
Натискаю.
Є!
І знову з пітьми проявився віз.
На ньому троє, зв’язані, закуті.
Павлюк — обличчя звернуте до неба.
Томиленко — утупившися в землю.
Сахно Черняк, той навіть і дрімає,похитуючись звично на вибоях.
Сахно Черняк (ні з того і ні з
Тьху, гидомире!
Ти чого?
Сахно
Сказитись!
Приснивсь Іуда.
Ходить, придивляється,кого б поцілувать, щоб не сахнувся.
Я ж, каже, зрадив тільки раз, однісінький, —і щоб ото буть проклятим навіки?!
Людської ласки хочу.
Одроблю.
Та цмок мене отут десь коло вуха.
Тьху, гидомире!
Як жалом лизнув.
Таке і на печі не
На місці їде віз.
Поблимують на пультісигнальні індикатори.
Диви, на землю скільки птиці впало.
Така холодна повесінь.
З полівсніг не зійшов.
А вчора накрапало.
Саме окидь на журавлів.
Оце ж летять іздалеку ключами.
Ти чув учора, як вони кричали?
Ой, скільки ж їх, обмерзлих журавлів!
Сахно
А я колись такого
Ногою б’є об ногу і, вибиваючи зубами третяка,
Ой, ту-дду-ду-ду!
Як я
Дівчину
Перший
Звичайна інтерференція при збуренні когерентних хвиль.
Заклади програму в комп’ютер,хай створить думу про Сахна Черняка.
Роблять якісь записи, підрахунки, закладають в комп’ютер.
У комп’ютері щось гарчить, кашляє,
Чутно камертональний звук настроюваного апарата.
Сахно Черняк дивиться на цих людей, вони на нього, —і так вони розминаються у віках.
Павлюк (люто
Негайно злазь!
Кажу тобі, негайно!
Ну, хай вже ми.
А ти куди, а ти?!
Ніхто про тебе й словом не згадає,ані в піснях про тебе
Руками задубілими в кайданах, напружився, і все-таки
Сахно Черняк спіткнувся,
Мигтять на пульті електронні зорі.
З комп’ютера чутно якесь потріскування.
Крізь технічні шуми і потік інформаціїпроривається трагічний речитатив
Із города Боровиці
Черкаська область) то не тумани великі вставали,
То Павлюка (гетьман нереєстрового козацтва)із Томиленком (початок
II століття) уночі безоружних
Два брати кінних, а третій піший-пішаниця,
За кінними братами поспішає,
За стременечка
Сахно Черняк, задихаючись, біжить на місці,спотикається об крижані вибої дороги.
Йому тим тяжче, що руки скручені за спиною.
Сахно Черняк (кричить навздогін Павлюку і
Я все одно вас дожену… Це ж вам не у степу
Так той же тих… за стремена
А мені вас що… за кайдани хапати?..
Що ж ви мене… покинули… як обмерзлого журавля на
Мені ж там… з вами…
Повз нього пролітають стовпи високовольтної мережі —як скелети зачаклованих лицарів.1984
