6 min read
Слушать

Розділ VII Дідова Балка

Розділ

IIЗима старенькі стріхи залатала.

Сніги рожево міняться в полях.

На всі ворота замкнена Полтавакозацьку чату вислала на шлях.

Їх кілька душ, у них далекі очі.

Між ними Іскра і Лесько Черкес.

Сніги, сніги… Сліди ще тільки вовчі.

Порожній степ і тиша до небес.

Гризуть вудила коні з нетерплячки.

Поривчий вітер вихолку несе.

Сніги, сніги… З якої б то болячкитак тихо все?

І тихо так – не все.

Ген хуторів причаєність глибока.

Он хтось іде в Полтаву з клумаком.

І далина на всі чотири бокиперехрестилась чорним

Стара моя Полтавонько,

Олтаво!

Щоразу по загладі молода.

Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,коли тебе пустошила орда!

І як літали стріли половецькіі клекотіли степові орли!

Минулих літ великодні мертвецькітебе густим мовчанням облягли.

І що лишилось від твоєї вроди?

Безлюдних дворищ виляглі тини,між попелищ некопані городи,де рили землю дикі кабани.

А потім знов на тому потолоччі,несіяні, мов квіти і трава,пробились люди і протерли очі,

Полтавонько, ти все-таки жива?!

Плакучі верби сплакали у водугірку пилюку одболілих літ.

З підземних нір зацьковану свободупопідруки ти вивела на світ.

Позаростали рутою руїни.

І знов твій голос тугою примовк.

В твоїх лісах, над водами твоїмисвоїм богам молився князь Витовт.

Зминули дні.

Ти старшала роками.

Ішла у небо і вростала в грунт.

Тебе обняв залізними рукамичужий король, неситий Сигизмунд.

І знову, знову, знову під’яремна!

Чи вже собі ми ради не дамо,ще й Вишневецький, виродок Ярема,свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!

І знову захід – наче багряниця.

І знов надія в розпачі оман.

Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,і всі кайдани розірвав Богдан!

І знову лихо.

Не пройшло і году, –у Білій Церкві складено угоду.

І знову ти лишилась на поталу,і знову панство суне на Полтаву.

Щоб знов тебе поставити навколішки,щоб ти була рабою, як колись.

Он знову люди з хуторів навколишніхв твою фортецю степом потяглись.

Іде, біжить – усе, що є живого.

Жене корів, кульгає до узбіч.

О давнє місто, звикле до облоги,яка тривожна буде в тебе

Козацька чата дивиться на шлях, –по самий обрій порожньо в полях.

Тепер пани хай пройдуть хоч облавою,то вже стоять покинуті двори –людські осади за Полтавою,поодинокі хутори.

Пустеля, степ…ворон голодні

Нема кому із ким заговорить.

Лише димок із Дідової Балкикурить собі у небо та й

Там дід живе, той самий дід Галерник,немрущий дід, самітник і химерник,що, років двадцять бувши у неволі,уже ж коли вернувся, а й тепер,що не різьбить, – у нього мимоволіподібне до малесеньких галер.

Ложки, корганки, різні голянички,миски косарські з вухами, сільнички.

А вже таку різьбовану і ловкуніхто, як він, не зробить салотовку.

То винесе в Полтаву, то по селах(як не замети, звісно, й не дощі).

Отож в турецьких дідових

Полтава і затовкує борщі.

Ніде й душі уже на виднокрузі,і тільки в Балки Дідової – дим.

Це ж, певно, він у тій своїй ярузіна цілий степ залишився один.– Гей, діду, діду, од дороги близько!

Гей, діду, діду, як ви там, живі?– Та й те сказать, – хіба це вперше військоу мене пройде тут по голові?

Присунув пень, – це в нього за ослоник.

Та й сів стругати з липи ополоник.

У хаті тепло.

Пахне деревиною.

Коріння повно, всякої різьби.

Під сволоком, між маком і калиною,шматки сухої липи і верби.

Сказав Іван: – Казали добрі люде,це ж місяць грудень, літо ще коли.

Тут пройде військо, хтозна, як там буде.

В Полтаві ви б цей час перебули.– Не хочу людям завдавать мороки,сидіти сидьма на чужій печі.

У мене хата тут своя, нівроку,свій домовик, свої он рогачі.

Котору зиму я вже перечовгав.

І домовик зі мною домував.

Оце сидів на причіпку учора, –сміявся, плакав, руку подавав.

Якби я міг вам бути у пригоді,а то ж про шаблю думати вже годі.

А був колись такий великовоїн! –од трьох шабель ще й досі не загоєн.

Та й знов узявсь стругати свою ложку.– Отак собі і тупаю потрошку.

У Бога смерті не благаю.

Нічого, прийде і сама.

Я ополоники стругаю,а людям їсти що

Помовчали.

Душа шукала слова.

Воно трудне, не виважиш на хунт.

Кінчався день.

Потріскували дрова.

В печі горіло, наче Трапезунд.

Мигтіли різні в полум’ї химери,різець блищав у діда у руці.

Пливли по хаті крихітні галери –ковганки, салотовки, поставці…– Ну, хто про що, а я про Наливайка.

Вона співає чи уже мовчить?– То вже не співи.

То підбита чайкаотак, упавши, на степу ячить.

В ній наче щось навіки проминуло.

Прийшла із прощі дивна і гірка.

Так від людей Марусю відвернуло,що вже нікого й в хату не пуска.

Усе одна.

Нічого їй не треба.

Все їй чуже.

Здоров’я теж нема.

Та проща, ті ночівлі проти неба…оті нестатки вічні… та

Не дай Бог, може, в неї і сухоти.

Я все боюся – рине горлом кров.

А не приймає жодної турботи,а в хаті ж так – ні хліба, ані дров.

Порадьте, діду, ви ж їй наче батько.

Невже ж вона й загине так сама?!– В такій біді ніхто вже не порадько.

Немає ради.

Ради тут нема.

Чого рвеш комір?

Тут хіба задуха?

Е, ні, стривай, нічого це не дасть.

В житті найперше – це притомність духа,тоді і вихід знайдеться з нещасть.

Душа у тебе має бути крицею.

Так плакати не гідно козака.

Твій батько був,

Іване,

Остяницею, –наступний гетьман після Павлюка.

Ти ж син його!

Душі не занехаєш.

Не маєш права, ти ж таки не Гриць.

Ось пройде час, когось і покохаєш.

Преславний рід полтавських Остряниць!

Та, може, й буде Гандзя або Настя.

Та, може, й сином закріплю свій рід.

А юж не буде в світі мені щастя,поки живу я, поки й сонця світ.

Ми з нею рідні.

Ми одного кореня.

Мабуть, один лелека нас приніс.

Батьки у нас безстрашні й непокореніі матері посивілі од сліз.

Минув той час, ті грози відгучали.

Нові громи схрестились на мечах.

Ми з нею – діти однії печалі.

Себе читаю у її очах.

Минають ночі думами,

І я минаю… і минають

Вона мовчить і думає піснями.

І не минають лиш її

Кінчався день.

Сумна і тонкобровадивилася Марія з божника.

Вогонь горів, потріскували дрова,шовкова стружка бігла з держака.

Кіт спину вигнув у тигрясту смужку,помуркотів та й знов заліг у стружку.

І хаті знов не вистачило ока:хтось десь промчав, а балка заглибока.

І тільки сніг посипався з гілляки.– Агов,

Іване, он уже поляки!– От ми тут трохи і притрем їм роги.

А ви тут живете біля дороги, –сказав Іван, підвівся із ослоника.

А дід собі стругає ополоника.– Нікуди я,

Іване, не поїду.

А там і Ворскла скресне в берегах.

Та й тим ляхам який пожиток з діда?

Живу тут, як закопаний в снігах.– Дивіться, діду.

То ж такі ватаги.

Ніде ж нікого, важите життям.– З життям то так, то гра навпереваги.

Сюди-туди, не стямишся, – вже й там.– Що ж, вибачайте.– За що вибачати?

Мені що турок, що литвин, що

Над самим краєм пролетіла чата,і кінь із балки вимчався на шлях.

Вже в небі й місяць вистромить рогульку,і на порозі намерзає лід.

А дід запалить корінькову люлькуі довго ще дивитиметься вслід.

І довго-довго буде наслухатиоту раптову тишу хуторів.

Жар вигребе із печі, щоб до хатина цей димок чужий хто не забрів.

Залив той жар.

І виніс головешки.

А ти в кутку постоїш, кочерго.

Та так ото повештався, повештався,то так воно ще й наче не того…***

0
0
37
Give Award

Ліна Костенко

Ли́на Васи́льевна Косте́нко (укр. Лі́на Васи́лівна Косте́нко; род. 1930) — советская и украинская писательница-шестидесятница, поэтесса. Автор с…

Other author posts

Comments
You need to be signed in to write comments

Reading today

Цветок поражения
Ryfma
Ryfma is a social app for writers and readers. Publish books, stories, fanfics, poems and get paid for your work. The friendly and free way for fans to support your work for the price of a coffee
© 2024 Ryfma. All rights reserved 12+