З циклу
Музейні
Художнику Володимиру
В мушлі лона твого зав’язалась перлина,ой не зрань її світлом, що гостро тече,і, губами стискаючи світлу жарину,легше дихай, бо сизь у нутро затече.— Аве, жінко гріха!
Споневажена небом,
Ти освячена тільки життям у житті.
Через лійки очей, що обернені в себе,соломини летять золотим золоті.— Аве, жінко гріха!
Заплелась у колискувиноградна лоза, колихальна струна.
Шлях волхви почали, бо іти їм неблизько, —вже у небі наключилась зірка
Шиє прошву ручай по подолі сорочки,голка болю пливе — порина в полотні…— О мій сину святий, колихайсь в колосочку,бо попереду ждуть тебе муки сумні.
Вже розверзлась гора черепаша, висока,її хрест поснував коренищем
О перлино, розмийсь у мені кровотоком —гострий промінь націлений ген з висоти.
Через степ вже ідуть пастухи благовісні,щоб воздати дари і коліна схилить…— О кровинко моя, тобі в жилах вже тісно,я б воліла тебе у сльозі
Проте стукіт вже чути — скригочуть ворота,заступають у двір рахувальники душ…— Ти чому не спороджуєш сина, ніщото?
Треба кесарю воїв! — кричать обіуш.
І пішли… Але крик ще відлунював довгов тонкогорлих корчагах і бивсь об
А за ними тяглась височезна дорога,що раптово в’язалась вузлом угорі.— Аве, жінко сумна!
Бо ти знаєш всі строки.
Ти всім долі кладеш, визначаєш талан.
З твого лона зросли і кати, і пророки,як росте із землі і пшениця, й
Все ти знаєш про нас ще до наших народин:кого скіпетр чека, а кого
Йдуть волхви-пастухи з півдня, півночі, сходуі іржаві цвяхи на дарунок несуть.***
