Гай-гай, моя фантазіє печальна,
Моя невірна любко чарівна!..
Лиш відпусти тебе від серця до вікна,
Як ти летиш свобідна й
Гай-гай, моя фантазіє печальна!..
Всміхнись мені, коханочко моя!
Змалюй мені картини не трагічні,
Пошли мені квартали опівнічні,
Коли я вперше Демоном буяв.
І шепотів собі його молитви,
І плакав з радості в передчутті
Не крізь прокляття, злигодні та
Мені вчувалась Демона хода.
Любов мені його лиш осявала,
Він тихим степом поставав
Стояла Україна
І дні озорення мої благословляла.
Було мені так легко на душі.
Казав учитель мій: розумно, чисто, ясно…
Мов над землею груші запашні,
Думки гойдалися над серцем, щоб упасти.
Я жив тоді, мов складений із скла,
Бо світ в мені світився
І все було: і друзі, і Москва,
І свято літ, і образ
Прийди ж, гармоніє, в стривоженість
Перед високими картинами святими,
Я ними снив!..
І от я вже
Стривожений і тихий перед
Прийди ж, гармоніє, в тривогненість мою!* *
Він пролітав між зорями, б’ючись,
Шматуючись об зорі опівночі.
Червоний піт із крил його сочивсь,
І сльози серця прибували в очі.
І відчай радості з грудей його хрипів!
Прокляття всесвіту неслось, як перемога!
Кидалось небо вічністю під нього,
Пробитий простір вслід йому
Прощай, небесна доле моя вбога!
Прощай, печаль, і роздуми сумні!
Це,
Земле, ти кричиш у глибині,
І стогін твій — моя свята дорога!
Нема мене — якщо тебе нема!
Немає космосу, якщо тебе не буде!
Нема нічого! — хаос, і пітьма,
І вічне царство тиші і огуди!..
Я вилечу!
Я розлечу себе,
Але візьму у думи твою долю,
Води твоєї тіло
Я обніму до золотого болю!..
Це ми колись, незрілі і малі,
Удвох життя нежите починали.
Ми слів страждання ще тоді не знали,
Була дівчам ти в первозданній млі.
Приходив юний всесвіт
Світилами пахкими опівночі,
І над неясність нашої
Зоря зірниці зазирала в очі.
Мовчу!..
Мовчу!..
Я спомини жену!
Я серцем вистукав всесвітню домовину,
Її всесвітню тишу
Я проклинати буду до загину!
Ніщо не звабить від Землі мене!
З’явися,
Байроне, в цю мить переді мною!
Ти перший викликав мене в життя
І перший мукою споїв мене земною.
Ти чорним світлом ночі
Мої літа, тоді ще молодії,
Презирством, зверхністю і гнівом
Мої думки, і пристрасті, і дії.
Ти звів мене над людством і
Про суєту суєт його і малість,
Про дивовижну днів його несталість,
І ти мені свободу заповів!
Не нарікай на мене, древній друг!
Дорога людства — помилки і жертви.
І наше людство — юрмище хапуг,
Щоб тільки красти, спати, жерти.
Любов у нім дорівнює ганьбі!
Свобода четвертується законом!
Розгоном мрій і творчості
На цій Землі не здобрувать тобі!
І я кажу: вчарований
Не змінить світ ні в пісні, ані в герці,
Сосна печалі виросте у серці,
Голками вп’ється у відкритість
Лечу, як сплю… І сніння це
З’явися,
Лермонтов, в цю мить переді мною!
Ти вдруге викликав мене в життя
І вдруге мукою споїв мене земною!
Мені кохання ти подарував!
Будь прокляте моє святе кохання!
В огні страждань і болів я
Безсмертям мірять болі і страждання.
І прокляли Земля мене і люд!
Земля за люд, безсмертям оповитий,
За вічних дурнів, за безсмертний
І за безсмертну смерть негордовиту.
А люд прокляв за Землю за малу!
Герой за рани, бідний кляв за сало,
А геній кляв за муки чи хвалу,
І небо в мене зорями жбурляло!
Печальний мій!..
Не говори
Про давню нашу дружбу незавидну.
Я сам згорів на чорному
Темнот людських!..
І дня було не видно.
Бо хто життя сучасністю згубив.
Тому чужа майбутнього упевність.
Безсилий силою, я знав свою
І зненависть… Я зненависть любив!
Нове життя, вітчизну іншу,
Я видумать для радості не міг!..
Дорога людства радістю убога,
І розверстована глибинна ця
Піснями кращими товаришів моїх.
Мені життям написано
Не ненавидіти, не клясти, а любити.
Століття за століттям протекло,
Епохи просміялись, наче діти.
Я сіяв жах, і зненависть, і сум,
Вигнання дух, я сіяв зло
Прощай, старе!
Чоло моє і
Нові глаголи дням земним несуть!
Я спалюю той предковічний жах,
Який наводив я на велелюдну кволість!..
Людської долі неохайна
В моїй душі на чистих сторінках!
В моїй душі безсмертний дух народів,
В моїй душі енергія
Почнись, епохо чистих небозводів,
Епохо згоди, хліба і суцвіть!* *
Він пролітав між поглядами сонць,
Одна глибінь мінялася
Колись, зацькований, дорогою
Він од Землі летів у неспокою,
І помстою тремтіла його
Минає все.
Цькування проминуло.
І Демон Землю кликав уві
Обридлий всесвіт, зорі
Йому всміхалися безпомічно і чуло.
Проходить все!
Віки проблискотіли,
Вітри посивіли, і сонце підросло.
Земля придбала атом… І могили,
Як мертві думи випитої сили,
Рясніш усіяли її старе чоло.
Була війна і на земній дорозі,
Над кроками держав і матерів,
Катастрофічні квіти
Чорніли й червоніли угорі.
Була війна.
До ніжних
Тяглись гармати тихо по ночах,1 кров поранених народами
Текла з Землі і сохла на зірках.
Він оглянувсь на всесвіт —
Небесна тиша в збурені поля,
А перед ним повільно
Хрестами перехрещена
Солоні хмари білою
Неслись з Землі, гарячі і грузькі,
То сльози піднімалися
І хмарами ставали над Землею.
Кружляло сонце, кулями пробите,
І попелом розвіювались дні.
Жінки у полі закосили жито,
Що виросло з розвіяних
Оглухла птиця пісню окликала,
Тріщали голови будинків уві млі,
І став Солдат!
Перед Солдатом
Кривава тінь на чорнім неба тлі.
Печальний я… І тінь моя в
Земля ворушиться живими ще мерцями,
І на мерцях ромашки у
Гойдаються червоними
Солдат Ти хто такий?
Демон Я вічний дух
Солдат З якої роти?
Демон Плачу і
А я — Солдат.
У мене на
Вінок наруги.
Духа я не знаю.
Я єсть Солдат.
Із черева
Стирчать сьогодні африканські списи.
В моїй руці народів чорних список.
Мені наказано не повертать кругом.
Я знищив сто народів і культур,
Я зґвалтував красу і ніжність людства.
Я з тюрем ввесь, концтаборів, тортур,
Ганьба людини, я взірець безпутства.
Я ввесь в прокляттях, попелі й димах,
Одружений на смерті, я
Двадцятивічним ароматом смерті!..
Не сплять мої політики сумні!
Базіки многотрудні, величаві!
Попростирали язики
Їм говорить — а діяти мені!
Та я вдоволений: в базіканні про згоду,
Про мир і розквітаючий
Вони модернізують від
Мене таємно!..
Смерті вічний пес,
Я їх слуга — я знищу все
І знищу їх — дорога в смерть одна.
Двадцятий вік я ухопив за горло
В моїм запасі атомна війна.
У затишку, коли моїх
Не чуть біля слов’янських берегів,
Я, увімкнувши очі із-під брів,
Співаю басом в атомному хорі.
Я тихо стогну в розпачі
Я не питаю навіть, люди, хто ви?
У цім вечірнім присмерку
Дивлюсь очима суму на діброви.
Прощай,
Земля!
Не жаль мені нічого!
Жаль одного, що ти,
Земля, —
Затихни, боле, і засни, тривого,
Ви не мої, і я для вас — не я!
Воюй.
Земля!
Плоди двоногу малість!
Плоди собі держави і гроби,
І суєту, і підлість, і зухвалість,
А там що хочеш думай і роби!
Лети собі!
Обмотуйся віками,
Намотуйсь на страждання і війну!
Під всепожерними вселюдними
Ти дух свій випустиш в якусь добу одну!
І вже тоді ув атомній пустелі,
Вдихаючи ганебність і нудьгу,
Я по твоїй, колись живій,
Один блукатиму крізь сонячну югу…* *
Він пролітав між. селами в степи,
Між телевізорними вежами нічними,
Попід ворота, арки і мости,
Поміж столицями, великими й малими,
І понад серцем трудним і
Вставала дума трудна і прозора,
І тихло серце… І всесвітнє
Схилялося над озером земним.
Схилялося… дивилося…
І чеберяло хмарами вгорі!..
І мовби посміхатись
Над синістю світань і вечорів.
Над людством і стражданнями людськими,
Мов говорило Демону й мені,
Що ми із ним і наші ночі-дні,
Держави, техніки, світогляди і рими,
І все, що люблено, що вистраждано в нас,
У нашому вселюдному двобої,
Ввіллється в час загибелі
У всепланетний знищувальний
Цвіли ромашки на весняних ґулях,
Зозулі закували на
І на весь всесвіт ще
Кувала Демону земні свої
Колискова
Тюрми притихли, заснулі,
Сплять президенти і
Люленьки, люлі, ой люлі,
Африко чорна
Сплять вже ракети і кулі,
Сплять генерали і
Люленьки, люлі, ой люлі,
Азіє жовта
Сплять і могили забулі,
Концтабори сплять і
Люленьки, люлі, ой люлі,
Біла Європа
Люлі,
Америко, люлі,
В вічні полинемо сни
Двадцять столітечок
Світ без війни.1960
