На тій горі вітри збивають з ніг,сльозяться очі і в очах дерева.
З гори течуть,
Лиш хатастоїть собі.
Ніхто в ній не живе.
Я чув, що люди ті давно померли,і нині в хаті розгулявся вітертакий, як скрізь, бо хата вся – зі шпар:найбільші – двері, вікна, а в найменшіякраз заходить ніж.
Мені вітритут дошкуляють дужче, ніж надворі;й подумав я собі: усі вітриза всі роки, за всі десятиліттятак вимели цю пустку, що у нійне те що дух людей, а й запах житлавідсутній.
Але я згадав такожвсі обороги, і стайні, й зимаркипорожніна верхах і на вітрах,ще більше ветхі, але там не
Я там ховався від дощу і вітру,і стіни захищали, всі – зі шпар.
А тут – не так.
Незатишно.
Тому,подумав я, що тут… жили… Невжеусе, що залишили після себе, –ця моторош?
Я чую: хтось біжить,кричить немовби… руки
І голос ледь-ледь чути.
Голос-шелест.
Я ще собі кажу:
Весною пахне!
А тут – ця
Та не в хаті річ!
Так, запах, барва – нинішні,а звук?
А рухи цих вітрів?
Вітри ж весняні!” –кричу.
І чую: хтось біжитьменінавстріч.
Незримі руки простягає…ї звуки коло хати – вже такі,які бувають коло хати, в хаті.
Лиш, може, слабші.
Лиш не всі.
Й
Кричать, сміються, сваряться і
Ну звісно, хтось тут жив.
Давно померли”, –про це я чув.
А хто ті люди?
Якжили?- не знаю.
Хто кому розкаже!
Жили собі.
Сварились і мирились”.
Немовби їх забрали ці вітри!
Давно людей нема, а ще гудуть.
Все щось виносять із цієї пустки!
Забрали крик, і плач, і сміх, і смуток,забрали все і понесли під хмаричи понад хмари!
Таж кудись несуть!!!
Уже й назад приносять.
Звідки?
Нащо?
Чи віддають, як борг, зужиті звуки?
Ти руки простягаєш… Ти легка.
Шепочу ще:
Ну де ж це ти навчиласьтак повертатись?” Чую: ти біжиші хату обминаєш.
Цю,
Руками протинаєш!..
Тут,
Які холодні і легкі вітри!
Спинилися дерева.
Оглядаюсь.
І ще раз оглядаюся.
І знову.
І звідусіль.
