Розвиднювалось.
Ми пішли коситиза грунь.
А нам навстріч несли трембітичоловіки з присілка – хтось помер.
Була ще тиша.
Та ранкова тиша,коли трава сама себе колише,бо вітер спить іще у тьмі дерев.
Чи мервою притрушене, чи сивепоганське передсвітло млисті гривилісів наскельних на старих верхахвичісувало леготом, думками,тому тінь птаха, що майнув над нами,зняла цураві лахи хмар, як птах.
Тонке джерельце скочило у вічі:втекло із ночі, ткалось на обличчі –ми падали і гладили траву.
Трава світилась – плакала на віях,немовби в наших мріях і надіяхрозвиднілось, як на кішню нову.
І стало чути, як дитина плаче,а потім крик. Ми йшли на крик дитячий.
За стайнею на яблуні низькійтремтіло хлопченя мале, рукамиобнявши стовбур, наче шию
Тонке джерельце з наших мрій, надій.
Ягнята й вівці збилися докупи,навпроти них завмерли ми, як
Баран аж від скарлючених кущівнемовби для смертельного двобоющоразу розбігався й головоюо стовбур яблуневий бив і бив.
Баран барана в люті б’є до смерті.
А чим його погладив проти шерстіневиспаний, маленький пастушок?
Невже ця худобина скаженієтому лишень, що яблунька не вміє,сердешна, відступити хоч на крок?
Він звір.
Кров залила осклілі очі.
Вже й сам гатити в дерево не хоче,та хтось його кидає знов і знов.
Заточується вже!
Він нас не бачить,хоч пирскає й на нас його гаряча,скажена, темна, клекітлива кров.
Сказав хтось:
У шаленстві здохне скоро,бо відступать не вміє, хоч про соромне відає… А я б його забив,щоб не пропали ґаздам туша й шкіраі щоб малий не впав на роги звіра”.
І, взявши ніж,до яблуні ступив.
Повіяв вітер, і проміння першеобмило нам обличчя, вітром втерши.
І весело було б, якби не страхвід того, що ніколи наші страхине зможем зняти, як цураві лахи,і закопати на старих верхах.
Пішли ми далі тихо, як за
Світ, що в стражденне Древо лупить лобом,відкрив хлоп’як з малої висоти.
Йшли мудрі, ніби з нами все було вже,і здохнути,до тями не прийшовши,все ж веселіше, аніж далі йти.
