Ранкова пастораль

Розвиднювалось.

Ми пішли коситиза грунь.

А нам навстріч несли трембітичоловіки з присілка – хтось помер.

Була ще тиша.

Та ранкова тиша,коли трава сама себе колише,бо вітер спить іще у тьмі дерев.

Чи мервою притрушене, чи сивепоганське передсвітло млисті гривилісів наскельних на старих верхахвичісувало леготом, думками,тому тінь птаха, що майнув над нами,зняла цураві лахи хмар, як птах.

Тонке джерельце скочило у вічі:втекло із ночі, ткалось на обличчі –ми падали і гладили траву.

Трава світилась – плакала на віях,немовби в наших мріях і надіяхрозвиднілось, як на кішню нову.

І стало чути, як дитина плаче,а потім крик.   Ми йшли на крик дитячий.

За стайнею на яблуні низькійтремтіло хлопченя мале, рукамиобнявши стовбур, наче шию

Тонке джерельце з наших мрій, надій.

Ягнята й вівці збилися докупи,навпроти них завмерли ми, як

Баран аж від скарлючених кущівнемовби для смертельного двобоющоразу розбігався й головоюо стовбур яблуневий бив і бив.

Баран барана в люті б’є до смерті.

А чим його погладив проти шерстіневиспаний, маленький пастушок?

Невже ця худобина скаженієтому лишень, що яблунька не вміє,сердешна, відступити хоч на крок?

Він звір.

Кров залила осклілі очі.

Вже й сам гатити в дерево не хоче,та хтось його кидає знов і знов.

Заточується вже!

Він нас не бачить,хоч пирскає й на нас його гаряча,скажена, темна, клекітлива кров.

Сказав хтось:

У шаленстві здохне скоро,бо відступать не вміє, хоч про соромне відає…   А я б його забив,щоб не пропали ґаздам туша й шкіраі щоб малий не впав на роги звіра”.

І, взявши ніж,до яблуні ступив.

Повіяв вітер, і проміння першеобмило нам обличчя, вітром втерши.

І весело було б, якби не страхвід того, що ніколи наші страхине зможем зняти, як цураві лахи,і закопати на старих верхах.

Пішли ми далі тихо, як за

Світ, що в стражденне Древо лупить лобом,відкрив хлоп’як з малої висоти.

Йшли мудрі, ніби з нами все було вже,і здохнути,до тями не прийшовши,все ж веселіше,   аніж далі йти.