Лопушана долоня виважує чисту краплину,успадковану з ночі — цей скарб над скарби;як і ти, я стою нищуном коло тинуі стискаю у жмені таку ж крапелину,а над нами кружляють хапкі голуби…— Мамо, нащо ота жалива кругом хати,дерев’яні шеренги, бундючний бур’ян?
Не надбав я нічого, а стільки вже втратив,і розібраний геть, наче тин на паліччя
Той сорочку узяв, інший думку чи слово,а той барви забрав, інший — гідність та
В жменях — листях — роса… В жилах крапелька крові,що по нитці чорнильній по скроні
Але й досі ще котиться тілом відлуння,пам’ятає єство гострий спалах і струс:обібрали мене… чи тоді ж як заснув я?
Чи тоді, коли в землю по пахви угруз?
Але ж іншим збудивсь: з відчуттям, що багатий,бо перлина в губах і перлина в руці, —промивається зір — забуваються втрати,лиш від крику лишаються в горлі рубці;невтоленну жагу і пожадливість плоті —все відкинув! — стою, як останній кілок:крапелина в губах — намистина у роті,білозубо сміюсь, мов гороху стручок!
Та під кроквою серп дрібнозубо сміється,і все нижче заточують лет голуби…— Заберуть, заберуть, — чує крапелька серця, —заберуть, моя нене, останні скарби.***
