Жінка іде в сад,
Бере з собою руки,приладдя, подібне до своїх кінцівок,торкається скель, якіминає, немов з кущів,струшує з них краплі,неподільні, як непаристі числа,зачіпляється частинами тілакущів, блискучих від дощу,як скелі, з гострими боками, що не гнуться,грунт сягає її легенів,і вона забуває, що мусить дихати.
Вона заглядає під власну тінь,розхиляє очі, як кущики трави,квіти, як кров, капаютьз її чола чи пальців,і вона не бачить, як її тулубпадає в той часу білу яму неба,що над нею.