З зелених думок одного лиса

Я не людина, я рослина,а часом я мале листя,

Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,і сонце в ріці веретеном зеленим

Написана єдина істина: рости!..

Хвала усьому, що росте,хвала усьому, що існує!

Живу, терплю й умру, як всі звірята.

Звірята й зорі, люди і рослини —у всіх одна праматір,природа вічна, невичерпна і невтомна,хоч час крилатий з вітром

Шумить, мов мушля, море, — дзбан холодного напою,земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.

І сонце, що його він розчавив ногою,тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.

У черепі моїм пошлюбне ложе двох

Невже ж?

Невже, кохана, нам не вічно жити?

І де межа життя проходить в попіл смерті?

Лежить на марах ночі день

І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.

І риби з моря моляться до риб із зодіаків.

Ой, залюбились в твоїй дівчиніі вітер юний і зорі сині.

Вітер не віє, зорі не сяють,твою дівчину палко кохають.

Вдивляючись в уста, як кличуть,в розсміяних очей огні,різьблять у пам’яті обличчя,щоб перелить його в пісні.

Таємні тіні — квіти ночі,це душі білених дерев,до місяця летіти хочуть,та вітер їх не забере.

Молитва ранку до останніх

Коріння тиші, врослі в глину

П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,і ліжко — човен мрій, трагедій,

І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.

І вечір молитовно склав долоні

Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає

Киплять сади під снігом квіття.

Коса дороги в куряві розплетена лежить.

І ніч підкови зір в долонях казки губить.

В лісній абетці дивні букви,наприклад, жолудь значить: у.

У діалекті дятлів стукітпередає фонему цю.

О смутку молодий, о радосте струнка!

Сестра Антонича —

До Тебе,

Батьківщино — земле вічна,ведуть усі стежки й усі дороги.