Де, заламавши руки сині,рятунку кличе ніч намарне,колишуться п’яниці й тінібіля кульгавої ліхтарні.
Блакитним квітом похилившись,ліхтарня, мов лілея в’яне,і світ недійсний, тільки мишіведуть шевців на місяць п’яних.
В корчмі із зорями й дзвінками,де лупії і сажотрусиспівають гімни над склянкамиі славлять ніч і чар спокуси.
Крива ядуха пані смутку,схиляючись до касопорцівобличчям зморщеним, мов губка,фальшиві карти в пальцях корчить.
Оперши лікті у задумі,нічного промислу любимціпливуть на плахтах диму й шумупід лопіт зір у скрипки скриньці.
В кублі химер, верзінь, наругипід хлип свічок — тремтливих птахівворожать лупіям папуги,і грузнуть в стіл слова, мов цвяхи.
Знічев’я плачуть горлорізиі сповідаються горілці,і, мов павук, у горло лізезабутий спів, подертий в кільця.
Знов сажотруси стягом гімнужиття похвалу залопочуть.
Хто це у кухоль знагла гримнув. . . . . . . . . . . ?
Чарки, мов птахи, відлітаютьпонад столами, попід стелюлопочуть крилами скляними,дзвінками грають понад синімкущем димів, що корчму стелять.
Зів’яла вже зоря остання,і місяць теж зів’яти мусів,та в черепа розбитій мушлішумить і плеще аж до ранняхор лупіїв і сажотрусів.30 січня 1936
