Гірке прощання

Коли сідаєш в лайнер, щоб

Покинуть рідну землю,

В тобі скипають всі струмки і ріки,

Кров пращурів голосить у воді.

Ти добре знаєш, що тобі не

Без цих дубів та без оцих беріз

Як без волошки, котра серед

Вродилася із материнських сліз.

І хоч старий уже — себе

Дитиною у матері в ногах.

І відвернувшись до вікна, заплачеш:

Дух неньки тут

На рідних берегах.

Засліпить очі спалах метеора,

Земля порине в предковічну тьму.

І там, де кров’ю ти стікав учора,

Помітиш новозведену тюрму.

Нащадки, що окопними

Тобі ввижалися серед полів,

Вже прижилися в ній

Ні Бога в серці,

Ані власних слів.

Іще в тобі щось буде опиратись:

Чужа земля і вабить, і ляка.

Мов у бісівськім дріботінні ратиць,

Вібрує пружне тіло літака.

Внизу лишаються луги і хмари.

Дніпро уже — немов малий ручай.

Затужиш, в грудях чуючи удари:— Прощай,

Вкраїно-матінко,

Прощай.