Це ніби сон.
Але ж не сон — видіння,
Яке прийшло з людської глибини.
Душі в віках не пізнане бродіння,
Що з дійсності виготовляє сни.
Гніді чи, мо’,
Як полум’я, що виникло з
Летять кудись — у славі чи неславі?
Козацькі коні, впряжені в вози.
Їх сотні, тисячі.
Мужичі
Гойдаються у ритмі торохтінь.
Іде народ — ніхто його не спинить.
А сам я хто
Живий козак чи тінь?..
То мить була: душа впізнала гони,
Де кров’ю сходили товариші.
Можливо, то Хмельницького
У споминах безсмертної душі?
Проте нехай оце видіння
Раніше, ніж порине в забуття,
Що кожне “я” — жива духовна
Із споминів колишнього життя;
Що, може, не далеко і не
За прірвою із простору й
Народиться колись руде хлопчисько,
Прийнявши те, що я тепер несу.
І на відзнаку наших дум та
Йому, хто совість чистою зберіг,
Насниться тридцять третій,
І в тінях від дротів мордовський сніг.
Він вхопиться за голову руками
І в муках наше пригадає все.
Не вороними вже, а
Давно забуте душу
Це ніби й сон.
Але ж не сон — це,мабуть,
Щось пережите, не якась
Якщо мене життя хоч трохи вабить,
То лиш тому, що “я” не помира.
