Обличчям віддзеркалюючи хмари,стояла ти, і свічки недогарокв руці світивсь — і капав парафін,і безшелесно простирадла стіндо тебе нахилялись, щоб
Повіки затремтіли, і в цю митьпрорвалось небо, і в його проломіугледіла обличчя вже знайоме:там була ти, а тут лише відбиток,що зітканий із кровоносних ниток,посмикував руками, очі рвавтуди, угору, звідки хтось гукавне голосом, а здвоєним відлунням,під небо піднімалась піна трав,насичуюсь полум’ям латунним.
На хвилях трав підносилась і ти,вірніш, твоє швидкоминуще тіло,а твій відбиток вічністю світивсь,ввіходив в очі світлом
Із всесвіту, з безмежжя, з глибини,з минувшини те світло йшло потужно —його на повні груди всі синиі дочки всі роздмухували дружньо.
Потуга та складалась з поколінь,що наче жар роздмухували «ма-мо!»,щоб висвітлить всепоглинальну тіньі світлом вщертувати чорну яму.
Струмує світло — тане парафін,виповнюючи почорнілу жменю,і проступають на полотнах стінобличчя незабутні, достеменні…***
