Так широко й довільно ще не було ніколи:заради себе тишу творило житнє поле,і тамував я подих, немов заради себе,аби відчуть роботу творящу житніх
Так тихо гнулась хвиля розгониста, зелена,немов творився простір хилкий заради мене,і насінинка пташки в’язалася у небі,долаючи тяжіння земне заради тебе,аби міг зором власним покласти межі волій життя вписав кружальцем в бездольне житнє
І під лінійку креслив до обрію дорогу,і думав: ну, живу я… але заради чого?
Невже заради мене вони жили до мене,плекали по засіках це полум’я зелене?
Пололи теребівлі, рівняли перелоги,палили очі сіллю вони заради кого?
Невже заради мене минуле безіменневилазить черепками із пагорбів священих?
Чому на видноколі стончилася дорога?
І пам’ять наповіщо?
А забуття для чого?
І, зрізавши стеблину, видмухую краплину,а далі видихаю вже власну порожнину…***
