Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не
Та марне бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю,
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози.
Я не знаю,
Чи єсть у бога люте зло,
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у
Над чистим ставом край села.
Мене там мати
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу
В свою дитину… В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая,
І помолитись не дають.
Там матір добрую
Ще молодую — у
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з
А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!..
А
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята.
Я до школи
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри!
Сестри!
Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!
Мені аж страшно, як
Оту хатину край села!
Такії, боже наш,
Ми творимо у нашім
На праведній твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами
І їх сльозами поливаєм.
А може, й те ще… ні, не знаю,
А так здається… сам
Бо без твоєї, боже,
Ми б не нудились в раї голі).
А може, й сам на
Смієшся, батечку, над
Та, може, радишся з панами,
Як править миром!
Бо дивись:
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад
Тихесенько собі
Зелені віти… Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться у тім раї!
Звичайне, радость та хвала!
Тобі єдиному
За дивнії твої діла!
Отим-бо й ба!
Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому!
Ні, ні,
Нема святого на
Мені здається, що й
Тебе вже люди
Перша половина 1850.
Оренбург]** Якби ви знали, паничі,
Кобзар”,
Київ, видавничий центр
Просвіта”)
