Прочанин печалі в осмерклому полізамисливсь про шлях та далеку мету:веретище струхло — рамена вже голі,і нічим прикрити свою наготу.
Занозячи руки в повітря мовчальне,промацував сутінь: шукав опертя,щоб витримать чорної ночі навалля,аби зберегти хоч іскринку життя.
Убогий, кривульчастий, весь сучкуватий,хотів би згорнутись у бруньку одну,аби не зліталась галич дзьобата,аби на гілляку суху катівнуне вішали зашморг примари-татари,аби не ганялась бриньлива стрілаза ним в цьому полі переступу й кари,де тільки й росте, що суха
У пам’яті давній, у кільцях щорічнихзагорнуто без ліку дат та подій,забутих, веселих, кривавих, трагічних,рубцьованих, рваних, щербатих, двосічних —карби серцевинні: гніздо на
Метеликів стільки було, наче
І павич, і славич, і дрозд… соловей,пташок біля пташки — разками намистависіли, а з горличок капав
У затінку круглім, що рухавсь по колу,сиділо дванадцять звістовників дня,почержно угору підносили голос,щоб гнізда кругласті ще вище піднять.
Дванадцять стовпів виростало щоночі,по черзі кричало дванадцять півнів,від страху губили хвости поторочі,в корі зоставались гребінки зубів…— Івасику! — кликала клепано-товстооблудна постава в спідниці до п’ят,і стовбур пиляла розлючено, гостро,щоб швидше забрати дрібних телесят.
Та гуси завжди своєчасно літали,міцною була серцевина завжди.
Чим ширшим був стовбур, тим більше металувганялось у нього, мов сам він
Він простір ліпив, формував на всі боки,навпіл розтинав прямокутні вітри,корінням помірявши власну глибокість,вершечком високість смоктав із гори.
Напився, намірявся, нахилитавсяі явором став, змандрувавши віки,спинився, замислився —пташка на птасі,і чорно лопочуть осмерклі листки…і видно на обрії вершників чорних,іде на аркані
Він скрикнуть хотів, але сік, наче з горла,ударив зі стовбура — явір укляк…***
