І вустюки занозяться в зіниці,суха солома очі розрива,занурюєшся в себе, як в криницю,де рідина застигла нежива.
Не від щедрот природи,а від злиднівпереінакшується зміст твого
Та ні набутків, ані втрат не видно —спустошилась скарбниця
Речовина життєва вибуває,зроста натомість порох костяний,солома, стиснувшись, очниці розриває,і вивергаються обличчя з глибинивже безіменні, ніби каменюки,і рвуться, рвуться родові сполуки —і шириться довкола чужина,і самоті твоїй немає дна:слова чужі, хоч голоси знайомі,ніби чужинці у твоєму домі,перечорнили житло і живуть,тебе ж під піч загнали на солому,де вустюки тобі зіниці
Та чуєш ти, як збіжжя топчуть ноги,—гуляють чоботи веселі на рипуі, мов ординці, топчуть твого Бога,—на порятунок не гукнуть нікого —лиш пам’ять ти обмацуєш сліпу,нікого не спроможен пригадати,ні слів простих, ні зріднених імен…губами стулиш лише слово «ма…ти…»,яке губами вивчене
Токоче в грудях верескливе серце,і вихлинає вигук: —
Проте ніхто на поклик не озветься,бо навіть голос в житлі відчужів…***
