Ти —жрець… у чунях… при
Стоять боввани
І дивляться у небо тупо;об’їждчик скаче на
З дороги геть! — волає в
Чиєсь обличчя, шлях якийсь,когось шукають, хтось зникає…і камінь, наче хліб, розкис,і хтось тебе за горло стис,ти б’єш крильми — не
В пробудженні рятунок твій —розплющив очі: де ти? хто ти?
Горять фіранки золоті,в повітрі —розчин
Немає крил, зате синціна шиї в тебе ледь помітні,і ти стискаєш у руцілисток вербовий тоголітній,і згадуєш усі слова,поволі страх виходить з
Верба… суха… вода… трава…і жалива… Душа
Переінакшується світу дійстві вічних перетворень:верба вмирає, тане лід,і крізь торішній лист прозорийпобачив, як повзе на схід гадюкоювербовий корінь.
Знов забуваються слова, і страх місця їх
Ось тут жила колись вдова — від хати й сліду вже
Лиш волохата жалива землі шкоринку
І об’явилась відкриттям у небі перелітна птиця,підтвердивши, що на життя не покладеш ніде границі:триває повсякчас злиття того, що дійсне,з тим, що сниться.***
