Вона так любила цвіт яблуні. Його аромат нагадував їй про роки щасливого, безтурботного дитинства поряд зі своєю сім'єю. Так, саме цей цвіт приносив їй безмежну радість, але водночас і гіркий смуток. Дівчина обожнювала весну, тільки тому, що в цей час зацвітали яблуні, а її цвіт був найкращим спогадом дитинства. Він був символом родинного тепла, доброти та щирості. Саме яблуневий цвіт давав їй змогу жити. Здавалося, без нього дівчина задихнеться. Цвіт давав спогади, у які вона поринала, ловлячи тонкий його аромат.
Так, вона згадувала ту весну... Страшну, безжальну... Саме тоді цвіли улюблені яблуні посаджені всією родиною. Здавалося усе йшло як завжди. Та ж пора року, ті ж турботи, але ні...
Того вечора в їхню хатину постукав незнайомець і попросив дозволу переночувати. Батьки цієї дівчини впустили, адже були надзвичайно добрими людьми. Ніхто не здогадувався, що один вечір міг так змінити життя. Уся родина вечеряла. До столу запросили й незнайомця. вечеря закінчилася тихою розмовою. Усі ладналися спати.У одній із кімнат постелили й незнайомцеві. Стало тихо...
Ранком прокинулася дівчина. Як завше вона зайшла в кімнату до своїх батьків і жахнулася. Як вона тоді кричала, побачивши холодні тіла своїх любих батьків. Повсюди була кров, розкидані речі. Лише на столі стояв непорушно цвіт яблуні. Він бачив події тієї жахливої ночі...
