Блакитну плівку вітер густо морщить,і пасмугами пишеться теплона всій рухливій і незмінній площі,де не зчитать того, що
Бо ж від минувшини ні сліду, ні
Хоча душа читає, а не зір,плавбу далеку в пелюстинах макучерез безчасся та безмежжя прірв.
Відтворює предметне все уява:кітвиці, весла, «чайки» та «дуби».
Та як відвагу відтворити й славу,а рух по горах, а мету
Бо серце чуло поклики з-за морягалерників, невольників-братів.
Вдивляюся, бо час став непрозорим:не бачу козаків, не чую їхніх
Лише в руках лопата язикатащось меле, лиже чорні
А треба б, мабуть, воду розпечатать,аби почути, як кричать віки.
Дуб розщепити треба, пучки вкласти,відчуть, як час струмує, наче біль,і зрозуміть, що води джереластіколись струміли широко й в тобі.
Та ти розхлюпав все і витер руки,відчленувавши пам’ять від подій.
На воду глянеш — безпробудна мука,плавкий відбиток бачиш всюди свій.
Та тільки ж біль споріднює, і учить,і розриває, і прозорить час.
І рветься простір гумовий, тягучий,в якому місця вже нема для нас.***
