Елегія про перстень ночі

П’яніючи отруйним чадомночей сріблистих та гірких,дивлюся в місяця свічадокрізь шибу, повну світляних,холодних, синіх і тремкихдалеких відблисків світів,що, кинуті у тьму, горятьсамітні, горді, золоті,немов знаків санскритських ряд,які прадавнім сном дзвенятьі перешіптують із дна,загубленого в морок дня,слова старої ворожбив ім’я землі, в ім’я вогню.

Так віддають у владу снуі заколихують спочитьсерця, сп’янілі в життьовійнестямній, лютій боротьбі.

І чують очі дотик вій,і бачать іскри голубі.

Співають на дахах сновиди,осріблюються краєвиди,шумлять, мов ліс, в кімнатах стіни,і місяць мертвий, місяць синійвідчиняє п’ять брам ночінад містом чорним та іскристим.

Тьмяніють ліхтарів вогні,і в шиби стріли б’ють сріблисті —це стріли зір на вишині.

Зриваються слова з скрипок,в краси одчаю скам’янілих,і знов з портрета, з срібла раммальований на полотнідо мене кличе мій двійник.

Як я, шалені пише вірші,і рецитує, і співа,і, замінившися в музику,портрет, співаючи, майне.

Тоді червона пляма крикууста, мов іскра, перетне.

До мізку, в серце, до думоквливає ніч, немов бальзам,солодку краплю божевілля.

Годинник б’є, дві рожі, свічкаі маска — смерті чи кохання?

І завжди ніч і ніч відвічнаі перша й тисячна й остання.