Спонукувана ким і за чиїм велінням,ламаючи кістки, як шкаралущ насіння,проламуючи час, позбувшися томління,виламується з нас душа на облетіння.
І облетівши скрізь, вертається, мов з свята,м’якесенька, мов віск, легесенька, як вата.
Хоч більша, як була, вагоміша, значіша,поширшало й крило — ширяння в нього інше.
І вдарилась душа, мов хтось гніздо те звузив:не попаде ніяк, неначе куля в лузу.
І б’ється в тіла шкло, як у вікно синиця;поранене крило вже стріпує росицю.
А тіло, як труба — гудюча порожнина:в розімкнутих губах — калина…***
