У кожного люду, у кожній
Живе такий спогад, що в його в
Буди золотії віки,
Як пісня і слово були у
В міцних сього світу; не тільки на
Складались поетам вінки.
За пишнії хрії, величнії
Король слав поетам-спіщям нагороди,
Він славу їх мав у руці;
За ввічливі станси, гучні
Вродливиці теж нагороду давали,
Не знали погорди співці.
І щонайпишнішії дами з
Вдавали на сцені субреток моторних,
Щоб слави і втіхи зажить;
Сама королева здіймала корону,
Спускалась додолу з найвищого
Поетовій мрії служить,
Богам були рівні
І гордо носили коштовнії
У панськім магнатськім гурті;
Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,
І навіть терни їх були иозлотиєті,
Кайдани – і ті золоті !* *
Так… в кожній країні є спогади раю!
Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!
Були й за гетьманів співці;
З них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення? і де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінці!
Цурались вони кучерявої
І вабили очі їм іншії мрії,
Не вів до палацу їх шлях:
Не оди складали, а думи народу,
Не в стансах прославили милої вроду,
А в тихих, журливих
Ті вічні пісні, ті єдинії
Взяли собі другі
І батьківським шляхом пішли;
Ніхто їх не брав під свою оборону,
Ніхто не спускався з найвищого трону,
Щоб їм уділяти хвали.
Чоло не вінчали лавровії віти,
Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,
Страждали співці в самоті;
На них не сіяли жупани-лудани,
Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,
То вже не були золоті…1898
