То вже давно було.
Мені сім літ минало,а їй, либонь, минуло двадцять літ.
Сиділи ми в садку, там саме зацвітало,і сипався з каштанів білий цвіт.
Вона не бавила мене і не учила,я кидала і забавки, й книжки,щоб тільки з нею буть, вона умілаєдину забавку – плести вінки.
Я подавала їй квітки, і листя, й травиі з рук її не зводила очей.
Здавалося, вона плела не для забави,а щоб зробить оправу для речей.
В її речах слова котились, наче хвилі,мов сльози по її замучених братах,в вінку, здавалось, блідли квіти білі,і в’янули слова журливі на устах.
То знов зривалися слова палкі, ворожі,мов грізні вироки всім тим, що кров лили,в вінку палали кров’ю дикі рожі,слова, мов квіти ярії, цвіли.
Шумів зелений лист, а голос той коханийпро волю золоту співав мені, –в вінку мінився злотом ряст весняний,і золотим дощем лились
То вже давно було.
Давно пора минулатаких червоних необачних слів;либонь, вона й сама про них забула –хто дбає про вінки, що замолоду плів?
І я забула їх, не пригадаю й словаз тих наших довгих запальних розмов,а тільки барва їх, мелодія раптоватепер, як і тоді, мені бунтує кров.
І та мелодія не може заніміти:не раз, як тільки лист од вітру зашумитьчи блиснуть проти сонця ярі квіти,вона зненацька в думці забринить.
Неначе хто її поставив на сторожі,щоб душу в кождий час будить від сна,щоб не заглухли в серці дикі рожі,поки нова не зацвіте весна.
