Спалахує останнім соком зелень,так наче хоче очі задобритьоблудним світлом, полиском сталевим,що іскравіє, міниться щомить.
То бризне враз, то нагло відвологне,то пронесе метеликів разок,аби не чули, як дерева стогнуть,зронивши з себе ще один листок.
Вразливе все, що тіло, що стеблина,і біль один, бо час один на всіх.
І мов причинна, ламана калинасміється рвано — жовтий в неї
Немов коса — тоненька павутинайде над землею і повітря
Кричить у лузі злякана дитина,бо нить її от-от
А ти чого до сонця зуби шкіриш,м’ясниці ще попереду — зажди,ще ніж дріма, та око міря шкіру.
Рука тверда, пастух ще ж молодий!
А ти перебираєш, де солодша —скубеш травичку — солодко чи ні?
О осене, яка ж бо ти хороша!
Тне павутина губи і мені.***
