Межі

Зіпнувсь на пагорб — крутогляд широколано простелявся,і жайвір літо звістував — на мідяну струну низався.

Рука спроквола тінь несла, коли поля благословлялаі вруна гладила густі хвилясто-ніжно,

Блакитним опадом небес повільно світло струмувало,і простір згорнутий воскрес, зламавши крижані кристали.

Німій і подих затамуй, щоб захват не схлюпнути,щоб вариво зелених фарб не обернуть в цикуту.

І обрій поруч поклади, щоб не змаліть дочасно,та коло жаром обведи — на обрії пригаслім.

Не в надмірі твої чуття, в обмеженнях щоденних:не вистачить твого життя, щоб пережить зелене.

Очей не вистачить твоїх і захвату не стане,щоб ти за день ввібрати міг безмежжя швидкотанне.

Бо, захлинувшися, впадеш — і пагорб западеться,пізнавши всю жорстокість меж, де замикалось серце.***